Зиновій поцілував її в обидві щічки з ямочками і потиснув руку Володимиру Федоровичу.
Ну, що за дитина, запалюючи цигарку з красивої, чудернацької деревяної коробочки, посміхнувся Володимир Федорович. Які ж вони наші? Нашого Ніколашку, аллах його забирай, давно, так би мовити, скинули.
У них там, додав Зиновій, пригощаючись з красивої коробочки Володимира Федоровича. не цар, а зовсім навіть король. Як ваші справи, Володю, що новенького?
Ось ідемо до зоопарку, Зиновію, кивнув Володимир Федорович. Марія працює, а я сьогодні узяв відгул. Хотіли ще вчора сходити, але погода завадила.
А я, засміявся Зиновій, погоду будь-яку люблю. Яка б не була, аби лише була яка-небудь.
Я з вами повністю згоден, Зиновію, кивнув Володимир Федорович. Але все-таки до зоопарку краще по сухому йти, ніж по калюжах тьопати.
Та воно-то так, зітхнув чи затягнувся тютюновим димом Зиновій, Клара не зрозуміла. Але ми ж з вами знаємо: настане час, коли не буде зовсім ніякої погоди.
Він знову засміявся і додав:
Так що, нехай вже буде яка завгодно!
Володимир Федорович знову кивнув. Зиновій потиснув йому руку, поцілував Клару.
Татку, ну ти зрозумій, спробувала Клара чи то переконати його, чи то зрозуміти її і не квапитись, який же він король, якщо вилитий цар?
Зиновій притиснув її до себе і, підморгнувши Володимиру Федоровичу, вирішив задачу по-соломонівському:
Будь-який король, зайчику, в душі цар, а будь-який цар уявляє себе королем. А ось ти у нас краща будь-якої царівни і королівни. Правда, Володю?
Звичайно! підтвердив Володимир Федорович. Щоправда, інколи трішки неслухняна, але це королівнам і царівнам належно за етикетом.
Зиновій посміхнувся, помахав їм рукою та й подався у протилежний від них бік мабуть, до себе на вулицю Маяковського.
IX
Клара з Володимиром Федоровичем уже підходили до воріт зоопарку, коли побачили малесеньку собачку, яка здалася Кларі заводною мишкою, схожою на крихітну собачку. Миша вела за собою на повідку даму при тілі, пихату і грандіозну, як будинок Саламандри на Сумській вулиці, чи навіть цілісінький Держпром. Миша рознюхувала щось на асфальті і винюхувала у придорожній траві. Клара забула про незрозумілу схожість двох королів, тобто короля і царя, і взялася розмірковувати, чи вдасться миші затягнути даму у кущі, але тут трапилося непередбачуване.
З мишкою і дамою порівнялася інша пара чорний цербер без намордника («німецька вівчарка», пояснив, нахилившись до Клари, Володимир Федорович), який вів на шкіряній віжці даму інтелектуального вигляду і такого невиразного кольору, як німецька кірха на вулиці Пушкіна. Фігура дами нагадала Кларі поставлену сторчма голоблю. Вони утрьох цербер, віжка і голобля виглядали, як єдине ціле.
Чудище обло, огромно, озорно процитувала Клара.
Взагалі-то, чим більше Кларі стрічалося в житті собак, тим виразніше упевнювалася вона у їхній спорідненості з господарями, хоча постулат про схожість господаря з собакою не підтверджувався, вона спеціально порівнювала.
«От король, знову згадала вона, той, справді, схожий на царя, а чим же миша і цербер схожі на своїх старших подруг?»
Клара призадумалася.
І саме тут миша роззявила свою мікроскопічну пащечку (теж мені, «па-ащ-а» називається) і дзявкнула, потім завищала з таким навіженим натхненням, що у Клари від жаху спітніла рука, за котру її тримав Володимир Федорович. Миша підстрибувала на повідку, здіймалася у повітря, нападаючи на цербера і дістаючи при цьому до дебелої щиколотки дами, яка намагалася її стримати.
«Якби, подумала Клара, на миші була полотняна сорочка, вона би зараз відважно рвонула її на грудях».