Нарекли Самуїла Самуїлом на честь дідуся, маминого батька. Вдома його називали «Муля», але у дворі ніхто не сміявся, бо, по-перше, спробували би посміятися, а по-друге, у дворі його називали як свого Сенею або Сьомою. Та там усі й були своїми, чужих серед них не було, звідки взятися чужим?
Самуїлові ніхто ніколи не допомагав, він любив справлятися з проблемами сам і постійно вчився цьому, хоча виходило це у нього з перемінним успіхом. Дуже хотілося стати лікарем, але які лікарі, коли мішки тягати нікому? Цікаво, якби не він, хто б їх і тягав?
У Ворошиловграді було здорово, навіть річка була, Луганка, щоправда, у ній надто і не поплаваєш, але це все-таки краще, ніж коли взагалі немає річки. Ще у Ворошиловграді був будинок-музей Ворошилова, і про нього про Ворошилова їм і у школі багато розповідали.
Загалом, у школі було цікаво, і вчився він добре, майже краще від усіх, от тільки іноді, коли вивчали нудний матеріал, хотілося взяти і загорлати, щоб усі аж оглухли, «А-а-а-а!!!», і як йому вдавалося стриматися, мабуть, одному Богові відомо.
У початкових класах, та і в пятому, вчителі, бувало, примушували замальовувати у підручниках портрети великих людей, це було цікавенно до шостого класу мало хто і залишився.
Влітку, разом із Грицьком, найкращим другом Самуїла, вони ходили на Луганку або моталися на велику. Гукали один одного з дому умовленим свистом «чижиком-пижиком». Взагалі, свистів Самуїл краще від усіх і художньо, і «кілечком», і двома пальцями, і трьома, і одним мізинцем.
Вони ганяли по вулицях, дворах, дорогах та узвозах, та так, що курки злітали яструбами, коні гикали, замість іржання, іскри не тільки летіли, а навіть клубилися, а перехожі сварилися якимись такими незрозумілими та несправедливими словами, з яких «шпана» було найліпшим.
Якось Гриць мчав, як завжди, холоднокровно, але на чкалівській швидкості наїхав раптом на якийсь камінець і полетів через кермо, а Самуїл злетів з багажника і проорав носом між істеричними гусьми та напівживою від зайвої ваги свинею. Було боляче і образливо, що ось вони поламали велика, а народові, що запросто просував повз і витріщався на них, усе те «по цимбалах», але, зрештою, і це минуло, як будь-який біль чи будь-яка образа, а от ніс потому так і залишився трохи кривуватим, хоча, по-правді, те було не надто і помітно. Та непомітно, чого там.
І ще здорово було, коли сніг валом валить, наче народ на футбол, а ти несешся, як навіжений, на лижах, і горлаєш «А-а-а-а!!!». Усе тобі усе дозволено, ніхто і слова не скаже.
Та і нікому сказати, усі по домівках сидять, крім них із Грицьком. А в такий вечір удома сидіти й не придумаєш, що може бути дурнішим.
VIII
Володимир Федорович і Клара ішли до зоопарку.
Їх вела губернська Сумська вулиця повз дитсадок і необємну площу Дзержинського, повз будівлю військової академії, що з погордою височіла над головами, повз яро-жовте сонце, що не встигло іще як слід прокинутися і начебто намагалося злетіти над площею, повз Дім проектів, у якому працювала Марія, повз похмуро-урочистий Держпром, повз Палац піонерів та памятник Шевченку.
Володимир Федорович міцно-преміцно тримав Кларину руку, бо якщо Клару не утримати, спробуй тоді услідкуй за нею і наздожени. На ньому був білий костюм та соломяний капелюх. Вони йшли неквапно, і Клара розповідала про сенсаційне відкриття, яке вона зробила сьогодні перед прогулянкою: про те, що російський цар Микола, якого Володимир Федорович називав «Ніколашкою», як дві краплі води схожий на британського короля Едуарда чи Георга.
Та які там дві краплі справжнісінька одна-єдина крапля, тільки король на поштовій марці, а цар на монеті. Володимир Федорович посміхався, намагаючись перевести розмову на марки, присвячені Папанінській експедиції, але Клару, як і Марію, відволікти від червоної лінії думок було неможливо.
Володимире Федоровичу, ви тільки послухайте, говорила Клара, перебиваючи його і всіх на світі. У них же борода однакова! Тобто бороди. І вуса, ну все однакове, все! Ну скажіть, як таке може бути?
Чому тебе так зацікавили бороди? посміхнувся Володимир Федорович, весело поглядаючи на перехожих і пишаючись тим, що у нього така ерудована і уважна до дрібниць донька.
Доброго дня, Володю! Доброго дня, Кларочко! підійшов до них Зиновій. Про що це ви так натхненно розмовляєте?
Татку, ти не уявляєш, наші царі наш і англійський це, мабуть це, мабуть, одна і та ж самісінька людина! сповістила Клара головну, феєричну новину.