Молодці ми, Юстинку. Зберегли тебе.
* * *Друга половина літа була сонячною. Час від часу з заходу на схід пролітали численні зграї ворон десь ішли бої, постачали воронам здобич.
Верхівці більше не показувалися.
Дід відлежувався; заради нього Юстин топив грубку вечорами. Діда вічно морозило; молока не було, яєць не стало Юстин ловив рибу і годував діда юшкою, з жахом думаючи, що буде восени і взимку. Голод?
Аніта приходила щодня.
Я тобі попоїсти принесла, сказала вона одного разу.
Юстин поперхнувся:
Навіщо? Я ж не жебрак
Ну, ти ж мені ковбасу пропонував, нітрохи не збентежившись, заперечила Аніта. Я тобі не як жебракові, я як другу І діда погодуй.
У неї у вузлику було копчене мясо, нарізане тонкими рожевими скибочками. Солонуватий сир, якого Юстин ніколи не пробував. Білий хліб, такий ніжний, що танув у роті. Жовте запашне масло
Звідки буде? запитав дід.
Від верблюда, сказав задоволений Юстин.
Верблюда він бачив один раз у дитинстві на ярмарку.
* * *Вони сиділи в межах кола, накресленого на землі, й Аніта розповідала, що військо Червонобрового повністю розбите в битві при річці Білій, що армія його супротивника, Вухатого Звора, переслідує князя і скоро наздожене його і що чекають великі зміни й потрясіння
Де вже більші, похмуро відповів Юстин.
Дід потроху одужував але все-таки дуже повільно.
Напевно, ти маєш рацію, подумавши, сказала Аніта. Усім, хто живе в глушині, все одно, хто там сидить на троні Червонобровий чи Вухатий Звор.
Не все одно, заперечив Юстин. Якщо Червонобровий залишиться він через кілька років захоче бійки у відповідь, знову збиратиме по дворах тих, хто хоч скільки-небудь підріс. Он діда забрали в рекрути, коли йому було пятнадцять.
А скільки йому тепер? запитала Аніта, помовчавши.
Та вже за сорок.
Так? чомусь здивувалася Аніта. Я думала
І замовкла.
Слухай, сказав Юстин. А про все це Про ці битви, про річку Білу, я навіть не знаю, де вона Про все це ти від батька чула?
Ну, взагалі-то так, неохоче зізналась Аніта.
У нього є чарівне дзеркало?
Аніта скривилася:
Немає в нього ніякого дзеркала. Йому не треба.
Ого, шанобливо простягнув Юстин.
Ти ось що, думаючи про своє, вела далі Аніта, ти своєму дідові внук?
Ну, взагалі-то, тепер скривився Юстин. Узагалі-то я йому годованець.
А батьки твої
Нема, сказав Юстин. І не було.
Гаразд, Аніта не захотіла далі розпитувати. Опустила вії, роздумуючи; Юстину страшенно захотілося помацати її щоку. Доторкнутися до мякого куточка трохи підібганих губ.
Скажи, мовив він поспішно, проганяючи геть недозволені думки, скажи, а чому цього Звора Вухатим звуть? Це ж ніби як насмішка. Наш би Червонобровий нізащо не попустив
Ось тому ваш Червонобровий розбитий, а Вухатий за ним женеться, з поблажливою усмішкою пояснила Аніта. Вухатий він розумний. У нього вуха великі, так він на шоломі собі звелів викувати залізні вуха ще більші. Щоб у бою його завжди впізнавали І він ніколи не збирає по селах хлопчаків на забій. У нього своя армія, справжня. Він красивий.
У Юстина неприємно дряпнуло всередині.
Ти його бачила? запитав він.
Авжеж, зізналась Аніта. Я раніше Ще до того, як із тобою познайомилася, ходила через скельце до Звора в парк. Один раз із ним говорила У нього справді великі вуха. Але він усе одно красивий.
Чому ж ти не залишилася? похмуро запитав Юстин. Із Вухатим своїм?
Аніта раптом розсміялася:
Так здорово дивитись, як ти ревнуєш Вухатий ровесник твоєму дідові, йому теж за сорок. Тільки вигляд має він, звичайно, куди як молодший
Юстину раптом стало дуже, дуже сумно. Так сумно, що навіть опустилися плечі; він утік від рекрутського набору, боягузливо втік, підставивши діда під знущання та побої. Він ніколи не побачить поля битви. Не того, де бенкетують ворони, а справжнього, де сходяться війська, де виблискує на сонці сталь і відразу ясно, хто герой, а хто слимак. Де тріщать під кінськими копитами кістки але повалений знову встає, тому що так треба.
І, звичайно, він ніколи не побачить шатра, в якому зібралися полководці. Не побачить Вухатого Звора в його знаменитому шоломі, не побачить, як він проноситься перед своєю армією не стадом шмаркатих хлопчаків, а справжньою армією! і вигукує слова, дзвінкі та гарячі, слова, від яких мурашки біжать по шкірі, від яких кожен солдат відчуває себе безсмертним