Він проковтнув слину.
Усе життя він голодуватиме і ховатиметься, порпатиметься в землі, удобрюватиме плодові дерева, продаватиме яблука і вишні.
Може, власноруч викопавши собі могилу, він безповоротно зламав щось у своїй долі? Поховав себе заживо? Може, варто було бути чоловіком і зявитися на заклик Червонобрового, щоб хоч здалеку, хоч через ліси списів подивитися на Вухатого Звора?
За чим ти зажурився? запитала Аніта.
Скажи, повільно почав Юстин, а твоє скельце Чи немає іншого такого, тільки щоб переноситися звідси? Куди захочеш?
А куди б ти хотів?
Юстин мовчав.
Такого скельця немає, задумливо сказала Аніта. Поки що немає Але ти не сумуй!
* * *Перед світанком вони пішли в поле, і Юстин навчив її приманювати ельфушів.
У травні, в пору цвітіння, ельфуші запилюють плодові дерева краще за бджіл і джмелів. На дереві, де по весні пустували ельфуші, виростають яблука завбільшки з диню та вишні розміром із яблуко; якщо садівник умілий і не ледачий, якщо вчасно підіпре гілки рогатками за урожай з одного тільки дерева можна буде накупити хліба на цілий місяць. Багаті городянки просто божеволіють, варто їм побачити плоди з обпиленого ельфушами дерева; кажуть, що гігантські ці фрукти допомагають від жіночого безпліддя.
Улітку ельфуші в саду небажані. Ламають гілки, псують яблука, вигризаючи на зеленій шкірці великі й маленькі сердечка. Ловити ельфушів собі дорожче: вони братолюбні й мстиві й за одного зловленого одноплемінника можуть підпалити сарай, а то і хату. Значить, завдання розумного садівника відвадити літунів від саду, заманюючи в інше місце, наприклад, на квітучу липу, або на ромашкове поле, або ще кудись, де є чому тішити око.
Для приманювання ельфушів, пояснював Юстин Аніті, найкраще годиться дитина років до шести-семи. Відчувши в полі малюка, ельфуші злітаються, як на мед: розсідаються навколо малюка на квіти і на гілки, складають прозорі крильця і заводять начебто бесіди, тобто дорослому здається, що це просто низка мелодійних звуків, віддалено схожих на людську мову, але Юстин чудово памятав, що, коли він був маленький і сидів отак у колі тендітних різнокольорових створінь, мова ельфушів здавалася йому цілком осмисленою, хоча й одноманітною. Вони нескінченно повторювали щось на кшталт: «Гар-рно Хлоп-чик Бути гар-рним хлопчиком гар-рно», повторювали то хором, то поодинці, на різні голоси і з такими різними інтонаціями, що маленький Юстин готовий був слухати їх годинами
Коли йому виповнилося вісім, ельфуші втратили до нього інтерес, але дід скоріше зрадів, ніж засмутився. Він сказав: ти зовсім великий І навчив виманювати ельфушів із літнього саду манком.
І ось, коли небо вже почало сіріти, Юстин і Аніта залягли у високу траву серед сплячих ромашок, поставили поруч ліхтар із кольоровими скельцями, і Юстин простягнув Аніті манок тендітну сопілку з крутілкою. Запах вологих трав здіймався до неба; Аніта облизнула губи серце у Юстина підстрибнуло і подула; сопілка ніжно заскиглила, крутілка закрутилася, видаючи неповторний ельфушачий звук, тому що в кожній сопілці був особливий проріз, і повітря, пробиваючись крізь нього, по-особливому свистіло
Аніта манила і манила, і скоро до звичайного шелесту ранкового вітру додався незвичайний шелест прозорих крил. Ельфушів було багато, штук десять; вони кружляли над ліхтарем, над завмерлими в траві людьми, іноді зіштовхувалися крилами і мало не падали, але вирівнювалися знову. Юстин чекав, що вони, як зазвичай, покружляють-покружляють, та й підуть танцювати на квітах, збиваючи росу; трапилось інакше. Ельфуші, що злетілися на манок, уперше в житті Юстина вірніше, вперше відтоді, як йому виповнилося вісім, зацікавилися людьми.
Небо світилось. Один великий смарагдово-зелений ельфуш опустився Юстину на груди. Юстин завмер в ельфуша майже не було ваги, але чобітки з підківками лоскотали і дряпали груди. На голові у зеленого ельфуша був жовтий обруч, ніби кільце з голочками, а праворуч і ліворуч від кільця гострими листочками настовбурчувалися вуха. В ельфуша було бліде обличчя, майже людське, з довгими темними очима, гострим носом і маленьким рожевим ротом. Юстин зустрівся з ельфушем поглядом і мимоволі перестав дихати; смарагдова істота знялася над ним, розчепіривши руки та ноги, ніби обхопивши невидиму мильну бульбашку, і Юстин почув ніби здалеку, ніби з дитинства: