Юстин не захотів перепитувати. «Наш» означало «князь».
Війну, продовжував дід із огидою. Жди рекрутського набору!
У голосі його звучав жах, який не вдавалося приховати.
* * *Що ти робиш? запитала Аніта.
Юстин насилу розігнув спину. Подивився вгору; побачив франтівські шкіряні туфлі, ноги, що стоять у траві біля свіжовикопаної ями, так близько до краю, що обсипалися чорно-руді грудки.
Що ти робиш? повторила Аніта стурбовано. Це що, могила? Хтось помер?
Це моя могила, сказав Юстин знехотя.
Що?!
Перш ніж він устиг заперечити, вона легко зістрибнула до нього, на дно ями, в глину.
Що? Ти що, Юстине?
Йому захотілося заспокоїти її. Тому що вона справді злякалася не на жарт.
Рекрутський набір, пояснив він мяко. Приїдуть вербувальники, а дід їм мою могилу покаже. Ні, він усміхнувся, порожню. Але могилу треба спорудити за всіма правилами, щоб вербувальники повірили.
Аніта насупилася. Подивилася вниз, на брудну лопату в Юстинових руках; підвела погляд:
Рекрутський
Рекрутський набір, зітхнувши, повторив Юстин.
Аніта без слів спробувала вибратися з ями, але волога земля проминалася під носками туфель, і ноги зісковзували, залишаючи борозни на стіні Юстиновой могили. Він допоміг їй; під світлим одягом, зшитим із дуже тонкої, дуже мякої тканини, напружувалося тепле туге тіло, і коли Аніта вибралася нарешті нагору, Юстину стало шкода, що дозволений дотик закінчився.
Потім він побачив, що на світлій сукні залишився слід його брудних долонь. Йому зробилося ніяково.
Я тебе забруднив
Дурниця, Аніта сіла на траву.
Юстин вибрався слідом замурзаний, спітнілий, збентежений. Мовчки сів поруч; Аніта обвела на землі коло і відразу ж заговорила:
Рекрутський набір це в солдати?
Так. Наш затіяв війну Знову. Наш князь.
Аніта звела брови. Випнула нижню губу:
Щось я чула Ти думаєш, вербувальники повірять?
Юстин знизав плечима:
Сподіваюся Ось жили б ми з дідом у селищі або на хуторі тоді не було б куди подітися, тільки в ліси йти А так може, і повірять. Ти ж їм не скажеш? схаменувся він раптом.
Аніта образилась. Юстин зніяковів знову:
Ти це
Вона сиділа поруч, і на її сукні ясно виднілися сліди його долонь. Юстин потер руки одна об одну; долоні памятали дотик і не хотіли забувати. Розлютившись, він кілька разів голосно плеснув у долоні щоб хоч болем прогнати спогад.
Ти кому плескаєш? усміхнулась Аніта, і Юстин зрозумів, що вона не сердиться.
Я дурість бовкнув, зізнався він чесно. Тобі сукню замазав. Удома лаятися не будуть?
Аніта похитала головою:
Не помітять. Я ж іноді, якщо з дому переношусь і місце переплутаю, так у струмок падаю або в болото І така додому повертаюся ну, просто хоч до лісовика в дупло!
«Переношусь» це коли в скельце дивишся?
Ага
А як ти до нас у сад потрапила? Уперше?
Аніта зніяковіла:
Ну Мені тоді черешень захотілось. І я загадала таке місце, де вже дозріли черешні
Юстин засміявся, а Аніта глянула на небо. Сонце то ховалося за неширокі стрічки хмар, то виринало знову, проте Аніта дивилася не на сонце; чорна хмара, не схожа на інші хмари, окреслилася на сході й швидко наближалася, захоплюючи все небо і розтягуючись частою сіткою.
Ворони.
Юстин роззявив рот. Із того самого дня, як у саду побували верхівці, він не бачив жодного птаха; тепер ворони летіли тисячами, ніби на чийсь поклик, закрили собою все небо ні краю, ні кінця мовчазній зграї не було і не передбачалося.
Ось воно, тихо сказала Аніта. Бути війні.
Юстин обхопив плечі забрудненими в землі руками:
Здобич чують
Дід розповідав, як його самого колись забрали в рекрути ще при батькові нинішнього князя. Трохи, втім, розповідав; більше говорили сліпе око, шрами на обличчі та сліди кия на спині.
І ненависть до воронів.
Чують, похмуро підтвердила Аніта.
І обоє подивилися на майже повністю готову могилу.
Вашого князя Червонобровим звуть?
Ворони все летіли й летіли.
Так не зводячи очей із могили, пробурмотів Юстин.
«Червонобровому вічно тісно в батькових кордонах», повідомила Аніта, ніби повторюючи чиїсь слова. «Але цього разу колотнеча закінчиться не так, як йому хотілося б».
Що? здивувався Юстин.
Ворони все летіли й летіли.