Пізно ввечері, закінчивши нарешті всі справи і забравшись на холодну піч вони з дідом ніколи не топили влітку, Юстин довго мерз, кутався у відвологлу ковдру, цокотів зубами і, згадуючи Аніту, стискав у кулаці виготовлений дідом оберіг смолисту кульку з пірям, яке стирчить із нього.
Наступного дня небо було чисте, ясне, і перш ніж павук-провісник устиг перебратися з лівого нижнього кутка в правий верхній, увесь двір і весь світ виявилися залитими сонцем.
Стій!
Дівчина здригнулась і зупинилася. Сукня на ній була вже інша зеленувата, з високими пишними рукавами.
Не ходи сюди, сказав Юстин. Звідки ти знову взялася? З неба?
Вибач, сказала дівчина, трохи помовчавши. Я думала Ну, якщо я так тебе обурюю самим своїм виглядом я вже йду геть.
Стривай, сказав Юстин у замішанні. Я тільки хотів Ти нечиста сила?
Що? Знову?! Королева верхівців я, ти сам сказав Прощавай.
Та зажди ти! розсердився Юстин. Я по-людськи з тобою Я тобі ковбаси приніс. Я її сам нечасто їм. А тобі приніс хліба, сиру, молока ковбаси А ти куди поділась? І як після цього повірити, що ти не нечиста сила?
А, Аніта запнулась. Я справді Ти вибач. Мені треба було швидко піти і вона опустилася на траву, просто де стояла, і, припрохуючи, поплескала по землі поруч із собою.
Юстин помацав оберіг на шиї і сів. Аніта зразу ж витягла свій ножик і вмістила їх обох у коло.
Мені треба було піти, повторила Аніта. Розумієш Я людина, така ж, як і ти. Можеш мою руку помацати тепла Це що в тебе, оберіг? Я його хоч на себе надіти можу, і мені нічого не зробиться. Тому що я людина.
А куди ти поділася? похмуро запитав Юстин.
Аніта зітхнула:
Ну, є у мене один спосіб Я на сонце дивлюся.
Юстин мимоволі підвів очі до ясного неба. Зажмурився:
Я теж іноді дивлюся Крізь скельце. Ну і що?
Аніта кивнула, ніби зрадівши:
От-от Крізь скельце. І я
Вона торкнулася ланцюжка на шиї на ланцюжку теліпалося закіптявлене скельце, дуже темне, кругле, з відшліфованими краями.
Я дивлюся крізь нього на сонце, і воно переносить мене додому, пошепки пояснила Аніта. А якщо сонця немає Я тоді, памятаєш, коли верхівці Я на заході сонця не зникла, хотіла ближче на них подивитись. А вранці були хмари А якщо хмари, я не можу потрапити додому. І якби я тоді, у той просвіт, сонце не спіймала тиждень мені тут сидіти, а батько Він, загалом, не зрозумів би.
Юстин мовчав. Дивився на кругле скельце.
Це замовляння? запитав нарешті.
Аніта всміхнулася:
Скажеш таке Це не замовляння. Це магія.
Так? Юстин повів лопатками, ніби від холоду.
Нічого особливого, з удаваною байдужістю сказала Аніта. Подивишся і вдома
А можна мені подивитися?
Аніта відсахнулася. Швидко сховала скельце за вирізом сукні:
Ти що, хочеш опинитися у мене вдома?
У її голосі був такий жах, що Юстин спохмурнів:
А що?
Нічого, сказала Аніта. Просто ні до чого це.
А воно тільки до тебе додому переносить?
Звідси так, кивнула Аніта. З дому в будь-яке місце. Тобто, звичайно, не в будь-яке, але в багато яких місць. Треба захотіти. Якщо старе місце то згадати. Якщо нове уявити.
Значить, сказав Юстин, значить, сьогодні ти захотіла повернутися сюди?
Аніта відвернулася:
Так Що тут особливого?
А навіщо? За черешнями? Сподобалися?
Вона глянула на нього майже неприязно:
Знаєш, якщо весь час жартувати однаково, то жарт стає чимось зовсім іншим, тобі не здається?
Ну вибач, сказав Юстин, відчуваючи себе дурнем.
Мені тут сподобалося, сказала Аніта просто.
І в повній тиші цього ранку вони замовкли. Надовго.
Аніта сиділа впівоберта до Юстина. Русяве волосся було розпущене, як у минулу зустріч, але акуратно підібране гребенями. У мочці рожевого вуха виблискувала зелена іскорка-сережка. Аніта дивилася повз Юстинів погляд удалину.
Знаєш, сказав Юстин, напевно, тобі не слід було ось так, одразу, розкривати свою таємницю аби кому. Інша людина могла б образити тебе. Відібрала б скельце, розбила
Аніта здивовано на нього глянула:
Ти думаєш, я дурепа? Я ж бачу, з ким говорю Ти ж мені ковбасу приніс, ось якого дідька ти тягнув ковбасу незнайомій злодійці? Га?
Напевно, твоя правда, зніяковіло погодився Юстин. Напевно