Пятеро. На високих ситих конях, таких величезних, що Юстинова шкапа була поряд із ними, як жаба перед куркою. Бородаті. Добре одягнені. Засмаглі. Похмурі.
У кожного на поясі була шабля.
Юстин як стояв перед стосом дров так і опустив руки, і дрова викотилися на землю з дзвінким, якимось навіть музичним стуком.
Відчини ворота, звелів старший вершник, дивлячись на Юстина поверх хисткого похиленого паркану.
Юстин підкорився. Два вершники вїхали на подвіря і спішилися; троє залишилися зовні.
Старший витягнув із-за пояса жовтий, згорнутий рурочкою папір. Розгорнув, провів по написаному товстим, як молода яблуня, пальцем:
Як звати?
Мене? з жахом запитав Юстин.
Стражник підвів на нього світло-блакитні каламутні очі:
Мене я знаю, як звати Тебе, ховраше!
Юстин
Стражник знову зазирнув у свій папір,
Ага, сказав задоволено. Недарма, значить, у таку далечінь перлися
З хати вийшов дід. Вийшов і ніби вріс у поріг.
Років тобі скільки? вів далі допит стражник, не дивлячись на діда.
Вісімнадцять
Ага! повторив стражник ще більш задоволено.
В армію? слабо запитав дід, притримуючись рукою за одвірок.
Володар паперу нарешті помітив його. Поманив негнучким пальцем:
Іди сюди, старий
Дід мало не впав, спускаючись із порога. Юстин кинувся до нього, підхопив під руку.
Родич він тобі? запитав стражник, коли дід і Юстин, що підтримував його, зупинилися просто перед ним.
Ні, сказав дід, не опускаючи очей. Приймак.
Це молодець, що не брешеш, похвалив стражник. Де взяв? Як звали бабу, яка тобі його принесла?
Фрина-гусятниця, насилу вимовив дід. Пане мій, помру без нього. Не забирайте.
Стражник не звернув на його слова ніякої уваги.
А ця Фрина була мати йому?
Ні. Мати його померла.
А батько?
А батька не знаю.
Скільки йому було, коли ти його взяв?
Рік йому був Пане, не забирайте! Він хворий
А ось тепер брешеш, розчаровано сказав стражник. Він здоровіший за нас усіх, он який румяний
І перевів погляд на Юстина а у того тим часом уся кров пішла кудись у живіт, і щоки стали, напевно, білі-білі в усякому разі стражник гмикнув:
Ну, тепер він злякався А то червоний був, як дівка.
Юстин мовчав.
Ось так, значить. Від тих вербувальників він у могилу сховався Даремно, виходить, старався. Даремно Вогника прикінчили, марно діда ледве не забили до смерті Тому що все одно ось вона, доля. Господар Колодязів каже немає майбутнього, а народна мудрість не погоджується чому бути, мовляв, того не минути
Я не боюся, через силу мовив Юстин.
І славненько, схвалив стражник. Он до того худого в сідло сядеш. За спину. Зрозумів?
Куди? ледь чутно закричав дід. Не пущу!
Ти, старий ховраше, під копита не лізь, розважливо порадив стражник. Пустиш ти чи не пустиш тебе не питають
І обернувся до Юстина:
Що став?
Він опинився за чиєюсь пітною спиною. Босі ноги бовтались у повітрі; кричав услід дід, і Юстин кричав у відповідь, що не хвилюйся, мовляв, скоро повернуся
А кінь пустився риссю і скоро не стало видно ні хати, ні паркану, а тільки спина, перетягнута шкіряним ременем, спина і трошки неба.
* * *Відстань, на яку Юстиновій шкапі потрібно багато годин, ситі коні стражників здолали граючись. Один раз зупинилися біля колодязя умитися, напоїти коней, перекусити; бранцю дали кусень мякого чорного хліба, він відкусив раз і не зміг більше їсти.
Гей, хлопче, сказав йому стражник, за чиєю спиною він їхав, а що ти накоїв?
Накоїв? тупо перепитав Юстин. Я а хіба мене не в солдати?
Ні-і, брате, гмикнув старший, той самий, що привіз за поясом згорнутий у рурочку папір. Тебе за спеціальним наказом велено приставити, так що ти у нас важлива птиця! Може, язиком плескав у таверні?
Зроду не бував я в тавернах, пробелькотів Юстин.
Ну, та розберуться, кинув той, у кого Юстин їхав за спиною.
Наша справа доставити Ну що, рушаємо?
І вони знову поскакали, і Юстин усе намагався збагнути, звідки на нього могла впасти біда але його підкидало на кінському крупі, і думки збивалися, ніби масло в масничці.
Було вже темно, коли вїхали в місто.
* * *Над великою кімнатою нависала низька, чорна від кіптяви стеля. Юстин ступив через поріг і зупинився; кімната була повна народу, і всі обличчя обернулися до прибульця.