Наближалася осінь. Шкапа, позичена у сусідів із хутора, прекрасно розуміла, що Юстин їй не господар і поганяти батогом не має права, а тому йшла непоквапно Юстин ніколи не бачив, як гуляють городянки по бульвару, але, ймовірно, якраз таким прогулянковим кроком вони і походжають
На передку воза погойдувався ліхтар. Жовте світло його впліталось у сірі сутінки дня, що наближався.
Перед вїздом до міста Юстин зупинився біля колодязя. Умився; мозолясті долоні майже не відчували дотику багатоденної жорсткої щетини.
Попервах він усе коптив скельця, накладав саморобні замовляння й дивився на сонце. І щоразу бачив рівний білий круг, і щоразу залишався на тому самому місці, тільки одного разу, зопалу виклавши всі відомі йому заклинання, при погляді на сонце відчув ніби удар по потилиці, впав і не відразу підвівся.
Дід спершу вмовляв його і втішав. Потім мовчав, удаючи, що нічого не сталося. Потім це сталося після чергової спроби Юстина подивитися на сонце крізь заговорене скло дід раптом збожеволів. Він, хто ні разу в житті не підвищив на вихованця голос, тепер кричав, лаявся, плювався і навіть замахувався на Юстина.
Юстин став цілодобово пропадати на березі, у полі або в саду. Засинав на голій землі, підхоплювався від дотику до плеча але дотик щоразу виявлявся сном. Він виходив у поле, намагався приманювати ельфушів; ті зліталися, зачувши манок та, ледве угледівши Юстина, кидалися врозтіч.
Дід затих. Перестав сварити Юстина, узагалі перестав із ним розмовляти. Сильніше згорбився, знову почав кашляти. Наближалась осінь
Юстин важко виліз на віз, погасив ліхтар. Було вже зовсім світло, слід було поспішати але Юстин раптом відкинувся назад, ліг, закинувши руки за голову, просто на яблука.
Білі яблука були холодні, ніби з льоду. У крапельках роси.
Рожеві яблука здавалися теплими, їхній дотик був як дотик живої шкіри.
Юстин лежав на яблуках і дивився в небо. Мав бути базарний день, а Юстин завжди задихався на базарі, завжди здригався від окриків, ненавидів суєту, натовп, пил, гордовитих городянок, скупих селян, грубих збирачів податей, гарненьких служниць, чиє настирливе кокетство було настільки ж витонченим, як колода для рубання дров: «Гей, красунчику, почому нині яблучка?» І витягнуті вперед губи, масні та червоні, які щойно цілувалися з мащеною пампушкою
Юстин знав, що мине рік, два і Аніта стане примарою, і згадувати її можна буде без гіркоти, а можна буде взагалі не згадувати
Юстин знав, що ніколи більше не буде всміхатися.
* * *Ярмарки змінювали один одного; пора стояла гаряча, тільки встигай. Юстину щастило він продавав дорого, купував дешево, скоро у діда у дворі знову завелися дві кози й два десятки курчат, а найголовніше вдалося купити коняку, не стару ще, хоча, звичайно, і не молоду. На сусідньому хуторі сучка навела цуценят, Юстин вибрав найзліше, приніс додому і назвав Вогником. Дід ночами безперервно варив зілля в казані ворожив; Юстин хотів сказати йому, що майбутнього не існує і передбачати його тільки час утрачати.
Але не сказав.
Одного разу вночі Юстин прокинувся від того, що дід стояв над ним зі свічкою. Юстин розлютився і мало не образив діда грубим словом, але втримався.
Юстинку, сказав дід, і свічка в його руці здригнулася, проливаючи віск на пальці. Ну, повір ти старому
Що? запитав Юстин, злякавшись, що дід збожеволів од переживань.
Будь він проклятий! тонко скрикнув дід. Чаклуни ж, хоч які могутні із людей усе-таки, і ясно, чого від них чекати А цей ти знаєш, яких колодязів він Господар? Не знаєш, Юстинку Не тих, де воду беруть. Інших колодязів Ох, глибоких, Юстинку. Не треба нам біди, заклинаю, забудь її, забудь, пояснити не можу так хоч повір старому, повір, га?
Із здорового ділового ока скотилася сльоза. Юстин злякався.
На його памяті дід не плакав ніколи.
* * *Того, що сталося в самій середині осені, ніяке дідове ворожіння передбачити не змогло. Напевно, не збрехав Господар Колодязів майбутнього немає
Юстин був удома розвантажував віз дров, який удалося напередодні виміняти на десять кошиків «ельфушачих» яблук. Носив дрова під навіс, сортував, складав; перестук багатьох копит почув тільки тоді, коли вершники були вже зовсім близько.
Пятеро. На високих ситих конях, таких величезних, що Юстинова шкапа була поряд із ними, як жаба перед куркою. Бородаті. Добре одягнені. Засмаглі. Похмурі.