Тілі-тілі Гар-рний. Тілі-тілі Тісто гар-рно
Відразу два ельфуші, ніжно воркуючи «тілі-тілі», опустилися Юстину один на груди, другий на живіт. Юстин мало не скрикнув, спробував піднятись, але три інші літуни вилися біля його обличчя, оголюючи в усмішці маленькі гострі зуби; ніжно-рожевий ельфуш вже перекушував нитки, на яких трималися Юстинові ґудзики, а хтось іще перегризав завязки штанів.
Тілі-тілі заклинанням слалося над травою. Тілі-тілі-тілі Тіссто, тіссто
Манок давно вже мовчав. Ельфуші кружляли над Анітою, вивільняючи її з одягу, а вона не опиралася, заворожено всміхалась. Її сукня, розібрана по частинах, вже лежала поруч світлою калюжкою, відразу пять співучих ельфушів підхопили поділ її сорочки і з натугою потягли вгору, а під сорочкою не було взагалі нічого, крім самої Аніти.
Тілі-тілі-тілі Тіссто, тіссто
Від ельфушиного співу каламутилося в голові і бігли мурашки по голій спині, голій до самих пят.
Ліхтарик із кольоровими скельцями перекинувся набік і погас.
* * *Ти знав? Про ельфушів?
Не знав
Аніта сміялася:
Зна-ав Усе знав
Юстин обімлів:
А ти знала?
Усі знають, сміялась Аніта, що ельфуші клюють на дітей і на закоханих Я ж бо відразу все зрозуміла, коли ти мені манок показав.
Юстин почувався дуже червоним, дуже щасливим і дуже дурним. Вони лежали в сіні, під навісом, і Аніті пора було йти, але вона не могла, бо небо затягло хмарами і збирався дощик.
Твоя правда, сказав Юстин, заплющуючи очі. Тебе не обдуриш Звичайно, я знав.
Він відчував, як виступають на очах сльози. Не від горя; Анітині губи були осередком усієї на світі ніжності, у Юстина ніби гаряче сонце вибухнуло всередині, він плив, як у топленому молоці, і нічого, крім Анітиних зволожених очей, не бачив.
Тілі-тілі ледь чутно співали у вухах зниклі голоси.
По навісу стукали краплі, Юстин плавився в своєму щасті, перебував у своєму щасті, в їхньому спільному, взаємному, помаранчевому і синьому, яскравому сонячному щасті. Потім вони довго лежали, заколисуючи одне одного, не було холодно, ні про що не треба було турбуватись, і закопчене Анітине скельце з відшліфованими краями лежало у Юстина на голому плечі.
Потім він заснув.
* * *Тільки через місяць після візиту вербувальників дід відчув у собі досить сил, щоб вийти «в світ». Юстин відмовляв його, але дід був непохитний: вистругав собі палицю, обмотав ноги ганчірками і пішов до найближчого хутора, за новинами.
Повернувся наступного дня накульгуючи, але задоволений.
Новин і справді виявилося вище даху. Червонобрового скинули; кажуть, сам він згинув десь у горах, зірвався з кручі, утікаючи від погоні. Вухатий Звор увійшов до княжої столиці, одним указом позбавив влади всіх княжих радників, намісників і начальників, а іншим указом призначив своїх і вони розїхалися по містах і селищах, потрясаючи зброєю та вірчими грамотами, супроводжувані численною похмурою вартою. Ціни на хліб підскочили втричі; народ про всяк випадок зачаївся, припинив усяку торгівлю, сховав усе, що можна було вберегти до зясування обставин, поки не стане зрозуміло, чого від нової влади чекати.
Тепер вільно можеш ходити, Юсе, говорив дід, чухаючи бороду. Ти тепер не дезертир. Ти тепер можеш хоч куди найнятися, хоч де оселитися, нам-бо з тобою кінець Червонобрового на радість, ну його, кровопивця
Юстин відмовчувався. Розумом тямив, що дід говорить про важливе, але ніяк не міг змусити себе стурбуватися поваленням Червонобрового, подорожчанням хліба й новими намісниками. Йому було навіть образливо, що дід настільки поглинений страшними й радісними новинами; йому навіть страшнувато було від того, що його власні думки зіставлялися з дідовою розповіддю, як небесні хмари із псовим полюванням у далекому лісі. Лякаюче, шумно, криваво але далеко внизу, вкрите серпанком, байдуже
Усе, що відбувалося в ці дні з ним і Анітою, здавалося йому настільки ж значним, як сонце і місяць. Як небо і яблука. Як жнива.
* * *Вони купалися на мілині далеко від берега. Разом грілися на плоскому бородатому камені голяка; це було прекрасно і болісно. Дрібні черепашки впивалися в боки; Анітине волосся впліталось у морську траву.
Яка безсоромність, блаженно шепотіла Аніта, дивлячись у небо.
Ніде-ніде на світі не було ні душі.
Дні минали один за одним, як намисто з білих черешень; дні були сонячні, ночі короткі, ввечері Аніта йшла, щоб повернутися вранці.