Якийсь час я здивовано оглядав кімнату; звук повторився тоді я збагнув, що то зітхає моя квітка. Пелюстки її все ще були щільно зімкнуті, але їх наче розпирало зсередини, ніби надувало повітрям, і вся квітка тремтіла, як антена на рухливому автомобілі.
Я підскочив до квітки і впав перед нею на коліна.
Бутон збільшувався в розмірах. Мені здавалося, що я чую шурхіт, потріскування і навіть притишений гул, як у метро. Звідти, зсередини. Усе це було так дивно, що я вперше відчув щось на кшталт занепокоєння.
У сусідній кімнаті в сусідньому світі із ввімкнутого телевізора лунала ніжна мелодія, що нічого спільного не мала з важким роком.
Пелюстки ледь помітно тремтіли. У якийсь момент мені здалося, що їх розпирає щось зсередини. Штовхає, примушуючи відкритися. У цій прихованій силі було щось від асфальтового катка, який зірвався з обриву і тепер мчить вниз. Або від пожежі, що з дикою швидкістю пожирає ажурний пластик.
Я відсахнувся.
У цей момент у будинку вирубило світло. Згасла настільна лампа на моєму столі, вимкнувся телевізор у сусідній кімнаті, і тато голосно сказав: «Що за чорт!»
* * *За прочиненим вікном були літні сутінки. Я чув, як батьки перемовляються, як тато відчиняє вхідні двері, щоб подивитися на лічильник із запобіжниками і перевірити, чи є світло у сусідів
Я сидів у напівтемряві перед розпуклою квіткою, а ніжна мелодія все звучала, і занепокоєння моє поштовхами перетікало в страх. Я знав, що через хвилину чорні пелюстки розімкнуться і я побачу, що всередині. Станеться те, чого я так чекав усі ці місяці. Чому ж я не відчував радості? Чому в кімнаті стає все холодніше?
Минали секунди, але я вже не хотів, щоб пелюстки розкривалися. Я готовий був заплющити очі, я не бажав бачити, що всередині!
Та пелюсткам плювати було на моє бажання чи небажання. Ось вони здригнулися сильніше і
Я заверещав, як заєць, і вчепився обома руками в стебло. Мене відкинуло, ніби квітка була під високою напругою, я відлетів і врізався спиною в письмовий стіл, але й вазон не втримався, злетів зі своєї лавочки і гепнувся на підлогу. Квітка лежала тепер на боці; я знайшов у собі сили піднятися, підстрибнути і двома ногами приземлитися на тремтячий у конвульсії бутон
Памятаю хрускіт.
І памятаю, як обірвалася мелодія.
* * *Я прийшов до тями приблизно через тиждень, і людина в білому халаті, яку я побачив над собою в переплетенні трубок, цей абсолютно незнайомий чоловік явно зрадів такому перебігу справ.
Потім я побачив над собою татка і маму. Але не відразу впізнав їх, чесно кажучи. Обоє були в білих халатах, обоє добряче змарніли, а тато сильно посивів.
Я геть нічого не памятав з того моменту, як квітка відкрилася. Нічого, крім мелодії. Та й та скоро забулася.
Ніхто не міг пояснити до ладу, що трапилося зі мною того вечора. Коли згасло світло, мама почула мій крик, гукнула мене, але відповіді не отримала; а коли тато виламав двері моєї кімнати, я лежав на поламаній квітці, весь килим був забруднений землею з вазона і кровю з мого носа.
Лікарі зійшлися на тому, що, граючи в футбол, я отримав травму голови, яка дала про себе знати через якийсь час. Відкрилася носова кровотеча, я втратив свідомість, а наостанок ушкоджений мозок порадував мене кошмаром. (Хоча ми й справді зіткнулися в грі лобами з шестикласником Ігнатовим, і гуля таки дійсно була чимала.) Я впав у кому і запросто міг померти, якби не здоровий організм і кваліфіковані зусилля лікарів.
Я провів у лікарні все літо і початок осені, а коли виписався, то хитався від протягів і на уроках сидів, як пень. Довелося пропустити рік; важкий рок відтоді викликав у мене головний біль, і всі квіткові ящики прийшлося викинути.
Мене звільнили від фізкультури, зате армія тепер не загрожувала. Мати тряслася наді мною, як осика над підосичником. Спочатку навіть намагалася тримати постійно при собі, ця опіка дратувала але в той же час мені було шкода маму
Я не розповідав їй про свої сни.
Приблизно раз на місяць мені снилася мелодія. Та сама.
Тоді я прокидався геть мокрий і в дрижаках. А два чи три рази навіть намочив постіль. На щастя, якось вдалося викрутитися і приховати це від мами
Минув рік, а потім ще і ще. Я виріс, зміцнів, хворів не більше і не менше, ніж інші школярі, недокрівям не страждав, не зомлівав і вчився нормально. Лікарі втішали батьків, запевняючи їх, що серйозних наслідків травма не мала.