Зустрічались завжди в одному і тому самому місці після роботи. Оскільки ж робочий день їхній був дивно нормований з десятої до пятнадцятої, а потім перерва на обід, і з сьомої вечора до (то вже як вийде, лише місце зустрічі було незмінним). Але не час.
Ховаючись, йшли туди поодинці, короткими перебіжками, увесь час зупиняючись і моніторячи Володимирську вулицю з боку службового будинку. І якщо ніякої фігури підозрілої не бачили пірнали всередину ресторану.
Тож ось опис.
«Місце зустрічі змінити не можна» (по-київськи)Лискучий «Коктейль-хол», котрому невдовзі судилося стати кафе «Чайкою». (Ох-ох Стережіться, хлопці-чекісти, стережіться Якось усе непевно навколо вас. Усе кудись швидко зникає в тумані минулого.)
Бар розташований у будинку на розі Володимирської і Свердлова15. Саме той манірний і розкішний, нечуваний сорокадвометровий велетень, котрий за часів свого будівництва в тисяча девятсотому вважався хмарочосом. Сусідський інвалід, про що, звісно, Геннадію Петровичу було невідомо, коли проходить повз, завжди згадує кафе «Мімоза» з «Білої гвардії» роману київського письменника, що його він захоплено прочитав французькою. Бо видало роман паризьке видавництво «Конкорд». Не радянське, приміром, «Советский писатель», або «Художественная литература» ні.
«Лампи, оповиті циганськими шалями, кидали два світла вниз білий електричний, а вбік і вгору помаранчевий. Зіркою блакитного запорошеного шовку розливалася стеля, в блакитних ложах виблискували великі діаманти і лисніли рудуваті сибірські хутра»
Однак у офіцера МДБ і сина професора абсолютно різні асоціації з усим Києвом. Не лише з прибутковим будинком купця Сироткіна. І правда вона завжди неоднакова, різна. Якщо вже казати про правду, саме ту, що одна кровно-емпіричну субстанцію думок і суджень. Тож
Друга година ночі. Юний вокаліст, імовірно, на підробітках з курсів оперного співу, у супроводі маленького ресторанного оркестру затягує: «Каким ты был, таки-иим ти і оста-аался!..» Два коктейлі «Волга» з горілки, мятного лікеру і лимонного соку. Повний місяць-породілля, такий великий, немов лискучим животом з пологової заглядає через арочне вікно на всю стіну всередину бару і ось-ось окропить водами, що відійшли. Точиться дуже тиха розмова алкогольним подихом. Близько-близько. Аби ніхто не чув.
Вони тепер пісні складають. Народна творчість. Щось на кшталт кобзарів наших, сказав Богдан, про щось посилено розмірковуючи.
Кого? не зрозумів Геннадій.
Ну, кобзарів! Ти що, ніколи не чув про бандуристів? Таких дідуганів з кобзами або бандурами? Вони ходили в минулому, ще до радянської влади, по селах. Зазвичай були сліпими, і їхні поводирі малі хлопята-сироти. Кобзарі були немов радіотранслятори нинішні передавали епічну народну творчість.
Тобто?
Ну співали народних пісень, дум. Казки розповідали. Не чув?
Ні, хмикнув Гена. Його це відверто мало цікавило Хоча згодом зауважив: Чудернацька назва: кобзар. Я гадав, існує лише один Кобзар. Шевченка.
Ну так отож! А та збірка Тараса Григоровича названа на честь отакого типового бандуриста. Але я не про це хотів розповісти Богдан зробив великий ковток коктейлю, глибоко зітхнув і знову його красиві сині очі стали майже чорними від тяжких роздумів. Я ось про що думаю Отам, в таборах, тепер точно такі самі бандуристи. Хіба що під гітару. Співають блатних народних (себто зеківських) пісень. Підтримують, надихають, надію вселяють. Ти розумієш? От би заборонити цей фолькльор!.. Воно, як на мене, було б дуже дієво Зараз одну таку собі пісеньку «Ванинський порт» там повсюди чутно Мені товариш, з іншого відділку нашого, з того, що в ГУЛАГу підтримують порядок, розповів. Богдан поглянув у вічі товариша, сподіваючись віднайти в його очах розуміння і підтримку. Потім махнув рукою. А! Зараз наспіваю, і все тобі стане ясно.
І Богдан затягнув чистим баритоном:
Я помню тот Ванинский порт,
И вид парохода угрюмый.
Как шли мы по трапу на борт
В холодные мрачные трюмы.
На море спускался туман,
Ревела стихия морская.
Вставал на пути Магадан
Столица Колымского края.
Не песня, а жалобный крик
Из каждой груди вырывался.
Прощай навсегда, материк,
Хрипел пароход, надрывался.
От качки стонали зека,
Обнявшись, как родные братья.
И только порой с языка
Срывались глухие проклятья.
Поки Богдан співав, Гена помітив, як два єдині в цей пізній час відвідувачі якісь мужчини в дорогих костюмах, витріщились на них з-під лоба в закутку зали ресторану. А ось музиканти, ті, навпаки, перестали грати і, не криючись, слухали зачаровано і з великою повагою. Гена вирішив сказати награно голосно, аби розрядити атмосферу: