Після короткого переказу того, що відбувалося з дочкою під час німецької окупації, Зіна Яківна задала дуже резонне питання:
Доцю моя, німці вже давно пішли. Власне, ти вже вибач мою старечу прискіпливість, але ж ти знаєш я завжди такою була. То ти мені поясни: де ти швендялась майже цілих сім років?
Розділ третій
Ідіот
Іноді Геннадій Петрович відчував себе ідіотом. Не в буквальному сенсі, звісна річ, а в літературному. Принаймні поки його кохана Наталя читала синів твір за Достоєвським, що задали молодшому на уроці російської літератури, то якісь схожі риси, котрі його Ромчик недоладно намагався передати в зошиті, він простежував і в собі.
Більше десяти років у відділку. Кидають з однієї справи на іншу. Писком тицяють у кожну помилку, мов шкодливе кошеня. І навіть нещодавній натяк на скоріше підвищення в чині не змінив нічого. Це вдома він могутній і страшний. Перед завучкою молодшого (до речі, дуже ще нічогенькою і не скажеш, що тій перевалило за сорок) ще похизуватись можна. У дворі, часом, підтягується на перекладині Геннадій Петрович, і всі сусіди з повагою, шанобливо так спостерігають зі своїх вікон за його регулярним ранковим моціоном. Бояться, поважають. Ну, звісно, бояться. А то як же? Ось, скажімо, заманулося майору МДБ замість колодязя (ні, ну а що? адже водогін справно запрацював ще до війни, в сороковому році, правда, потім трохи постраждав) поставити перекладину, і хіба яка гнида тявкнула щось? Усі змовчали, геть усі. Хоча той спеціально майстрів запросив на суботній ранок. Аби сусіди спостерігали за тим, як розбирають їхній колодязь джерело води «німецьких вівчарок» тих вилупків колабораціоністських, котрі жили тут під німцями. Хтось же таки залишився
Ота стара жидівка з квартири напроти. Точно вона! А ще інвалід недобре зиркає, котрий з нею в комунальній квартирі проживає. Все свої права качає. Певно думає, що йому чогось не додано, а он у Геннадія Петровича все є. Та ти пішов би, безногий матросе, на роботу, як у мене Людей допитувати, щипцями з них зізнання витягувати, палючими щипцями буквально Але то ні то таке. В його відділку зібрана еліта чекістська. Мозок і чуйка. Носи по вітру. Давно він уже не займається оперативною роботою. Але ж і таке бувало
А коли засипали колодязь і розібрали його верхню частину, то поставили на зрівняне з травою місце металеві бруси. Для ранкових вправ Геннадія Петровича. І хоч би тобі хто щось сказав. Бодай слово. Всі стояли як німі, мовчки спостерігаючи за тим, як засипають колодязь. Нормальний народ вимальовується німих рабів. Ніхто й не пікне. А інакше буде розмова коротка. Магадан, Сибір де саме Байкало-Амурську магістраль будують. Тож люди потрібні. І всі це знають. Знають і мовчать, тобто підтримують. Негласно, так би мовити. Мовчазна згода.
А ось кого справді треба остерігатись то не цих рабів, закутих страхом у найлютіші кайдани. А тих, інших. Що вже по сибірах помирають і їм нема чого втрачати. І так трапляється, що іноді вони з таборів тих своїх видряпуються і повертаються сюди, на волю. У них своє братерство. Інші поняття. Більш глибокі. «Такі ідейні», як сказав йому Богдан колега, товариш по юрфаку, а пізніше по річних курсах розвідуправління.
***Капітан Богдан за традицією у пятницю вночі розповів майору історію. Про одного поета. Ідейного. Взагалі, Богдан був мастак розказати щось таке заковиристе. Його історія про двічі Героя Радянського Союзу того, розжалуваного, котрий умудрився з Берліна вивезти контрабандою німкеню, ще й досі не йшла Геннадію з голови.
Товариш був співробітником 7-ї служби (зовнішній нагляд), і Гена його за старою звичкою ще з чекістської школи називав «рогатиком» себто молодшим. Це призвісько так і приклеїлось до красивого, статного Богдана-балагура, і він не ображався. Так само Геннадій Петрович знав, що іноді всує, де-не-де, та й скажуть про нього «ідіот». І він також не ображався, бо читав класний твір молодшого і вже знав про Достоєвського і його «Ідіота».
Та й у їхньому оточенні у всіх були прізвиська у співробітників, вязнів, підозрюваних, другого ешелону, себто інформаторів, агентів, резидентів. Звичка обдаровувати дивними назвами стосувалась не лише живих обєктів, а й справ, географічних назв місцевості, приладів, речовин, що змінювали свідомість Абсолютно всього.
Зустрічались завжди в одному і тому самому місці після роботи. Оскільки ж робочий день їхній був дивно нормований з десятої до пятнадцятої, а потім перерва на обід, і з сьомої вечора до (то вже як вийде, лише місце зустрічі було незмінним). Але не час.