Галина Горицька
Життя в рожевому
© Г. В. Горицька, 2020
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015
* * *Подяка тому, без кого ця книжка була б абсолютно інакшою:
Чудновець Олександр Миколайович голова ради громадської організації «Київське військово-історичне товариство». Дослідник військової історії, який служив у ВМФ на кораблях Балтійського флоту. Ветеран МНС України. Співавтор книжки «Монітор Смоленськ (Krakow) три долі».
Усі герої вигадані. Особливо ті, що мають однакові імена й прізвища з відомими громадянами СРСР. Однопрізвищники й однойменні. І таке буває. Тут би доречно поставити смайлик, однак серйозність цієї книжки унеможливлює подібне блюзнірство.
Є дві дороги, що ведуть через цю історію: хронологічно-послідовна, розділи якої розставлено за порядком у змісті, та більш заплутана, у якій я її писала і яку представлено нумерацією розділів у самому тексті. А якою ви підете обирати вам.
«Як сонцесяйна оздоба звитяжців давньої Русі заблискотіло на багатоповерхових будівлях світле керамічне облицювання Зникли з обличчя міста потворні сліди війни, і нові квартали крокують колишніми пустирями Поглянь же, великий Кобзарю, яка прекрасна молодість у твого рідного краю в сімї вольній, новій!».
Українська студія хронікально-документальних фільмівКиїв, 1960 рікРозділ перший. Новий герой
Богатир сплюнув і процідив крізь зуби своєму корєшу: «Не пресуй. Я жерти хочу». Потім для більшого переконання штовханув того в плече, коли демонстративно перевальцем залишав «Коктейль-хол». Офіціантка крикнула йому навздогін: «А напої!? Виливати?» Вісімнадцятирічний білобрисий велетень, який завдяки парашутному спорту, що ще більше підсилив його природні мужність і статуру, мав на вигляд усі двадцять пять із лишком, люто зиркнув на неї: «Ти зовсім здуріла? Ми за тошнотіками зганяємо й назад. Одна нога тут, друга там. Тільки спробуй прибрати!» Його корєш (на вигляд вісімнадцять, а насправді начальник цеху авіаційного заводу) тільки й встиг витріщитися своїми великими очима та кілька разів кліпнути.
Ішли швидко, руки в кишенях штанів позаяк кінець зими видався морозним.
Ну ти її..! Ай, корєш хвацько мотнув ліктем, імітуючи хук з правого боку, сильно вдєлав ту офіціантку!
Роман хмикнув, але промовчав. Він знав. Знав, що цю стару жінку, що працює в «Коктейль-холі» ще з часів повоєння, звати Раїса. Чув її історію від батька, як вона, чистокровна єврейка, в часи фашистської окупації спала з німецьким офіцером, щоб уникнути Бабиного Яру. А ось її дочку розстріляли. І ця Раїса нікого з рідні не має. Про це батько за пізньою вечерею розповідав мамі Наталі, частуючись коньяком із трофейних чарок (а Роман, як це часто бувало, підслуховував за дверима). На Володимирській усі знають, що вона німецька вівчарка, але вирішено було її не чіпати, і що вона завербована в агентуру: «здає» зальотних іноземців, які приходять у «Коктейль-хол», а інший контингент, крім золотої молоді й кількох емдебешників, чия контора на Володимирській зовсім поруч, туди не заглядає.
Давно це було Тато Романа був майором МДБ[1], була красуня-мама завжди напідпитку, завжди у якомусь неймовірному трофейному спідньому, ледь прикритому оксамитовим халатом, про який батько жартував, що той зняли з убитого німецького генерала. Не життя казка
Аж ось. У пятдесят третьому батька засудили як ворога народу й відправили до Сибіру. Мама, нарешті, вдяглася, враз постарішала й похмурнішала. І почала мешкати з одноногим, голомозим сусідом. Роман зовні виказував йому свою прихильність, а насправді зневажав його, бо, хоча той і був героєм війни, зовсім не походив на батька. Якийсь тихий, пригнічений, не виступав Поставити себе не міг. Як мишка
Роман дуже боявся стати таким, як він. Однак даремно. Йому б це не вдалося. Як в пісні:
Там, на шахте угольной,
Паренька приметили,
Руку дружбы подали,
Повели с собой.
Девушки пригожие
Тихой песней встретили,
И в забой направился
Парень молодой.
Щоправда, шахтою став йому цех авіазаводу. В МДБ його ніхто не чекав і, як він сподівався, після закінчення школи розмови з ним не проводили. Себто ніхто його не вербував. Роман, хай там як, був недурним. У школі вчився на відмінно, не так, як його старший брат, і збирався вступати на фізмат до КПІ (ну прям тобі «гамлетівська» історія співмешканця мами ненавидів таємно, а в його виш милився, та ще й на суміжну дисципліну). Однак, як то кажуть і нині в селі: «Людина припускає, а Бог вирішує».