Аж ось і незчулися, коли нас повели до Бабиного Яру. І всі йшли сумирно, тихо. Потім ми усвідомили, що не все так, як видавалося: навкруги стояло оточення з німців. Мама почала плакати. Потім зчинився якийсь лемент, і, здається, якусь стару застрелили, бо вона впала і вже не могла йти далі. Наша колона порушилась. Поруч почала лементувати жінка і рвати на собі одяг. Вартові відволіклися. А мене за руку (це тепер я розумію, що втрачати не було чого), а тоді Боже мій, як же я злякалася! Ось зараз і в мене стрілятимуть Хтось висмикнув мене з потоку людей. Потім я втратила свідомість. Прокинулася чимось накрита і оповита. Суцільний морок. Почала кричати. Хтось штовхнув мене в бік, дуже боляче, і наказав заціпитись, якщо не хочу кулю в груди.
Льоня її перебив:
Ось, значить, яким був твій рятівник? Обіцяв кулю в груди?
Та ні Не він би стріляв, а патрулі німецькі на дорогах. Ти не розумієш
Це вже потім пан Ярослав мені розповів, що він якраз приїхав до Києва на базар, коли увійшли німці. А у нього свині саме в Бортничах у хліві це на околиці, саме там були війська вермахту, коли ми вже через Дніпро переправились. Свиней вісім голів. На ринку своя точка. Тож він залишився. Хочеш не хочеш, якісь контакти мав із німцями. Колабораціоністом, значить, вважався. Хотів порятувати своє майно. Затримався, аж тут Підпали на Хрещатику А вже наступного дня вивісили ці оголошення. Я памятаю кожне слово
І Аля почала цитувати:
«Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок 29 вересня 1941 року до 8 год. ранку при вул. Мельника Доктерівської (коло кладовища)14. Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше. Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний».
Ну? Коротко і ясно. І ще ось що я хочу сказати, послухай: ми не думали, що відбувається. Горе таке Війна, Хрещатик підірвано, німці в місті. Ми йшли, як та худоба, як свині пана Ярослава, на заклання Мозок відмовлявся аналізувати. Він просто не справлявся з тим, що на нас навалилося.
Так ось. Він тоді саме проїжджав поблизу. Збирався геть із Києва. І коли зчинився лемент вихопив першу ж людину, котра потрапила до нього в руки. І то була я. Навіщо він так вчинив? Так і не зміг пояснити. Просто сказав: мав зробити те, що було в його силах.
І кому розповіси не повірять. Бо часи вже інші. Інші реалії, котрі не потребують такого геройства, і тому люди не можуть зрозуміти, як було тоді нам і на що ми були здатні. Кожен поодинці. Тоді, в той час жорстокий, кожен проявив себе. Ні, не тільки кращим, ніж він є.
Була така родина в Бортничах куркулі, як і пан Ярослав. Себто корову мали, поки німці її не пристрелили і не засмажили її прямо на їхньому подвірї на вогнищі.
Так от, вони, коли почули, що Ярослав переховує у себе єврейку, почали погрожувати, що донесуть. Він мусив їм віддати пару свиней з тих, котрі в нього після відвідин німців лишилися. Але їм було мало. Вони зажадали свиноматку. І то окрема історія. Біда була з тією родиною. І я й досі не знаю, чи це провина пана Ярослава
Іронія долі, розумієш? Я, єврейка, усі чотири роки харчувалася майже виключно свининою. Солоною, вяленою, зіпсованою, вареною, кістками в бульйоні. Ну а пізніше і буряном різним, корою
Аля розсміялася. Льоня помітив, що, незважаючи ні на що, вона була абсолютно позбавлена злоби і тієї прикрості в очах та кутниках вуст, котрі він спостерігав у жінок після окупації. Він тоді ще не встиг помітити тієї злоби, що зявлялась нізвідки і тінню лягала на її очі в самі несподівані моменти.
Єдине, що його тоді збентежило її певна інертність. Льоня не знав, як інакше назвати цей стан. Вона була немов лялька. Не плакала, не переживала і задавала дурнуваті питання, немов їй девять, а не двадцять девять скільки їй насправді було.
Врешті він не витримав і запитав: «Ти спала з ним?» І тоді вже прийшла черга Алі обурюватися. Вона люто зиркнула на Льоню і, назвавши його йолопом, продовжила:
Ні. Він називав мене донею Гидотним ти став, Леоніде Івановичу. Геть не таким, як був у дитинстві. Думки твої, вчинки Твоє одруження
Аля не доказала прокинулась Зіна Яківна і відразу підвелася. Аля і Льоня мовчки спостерігали за нею. Стара жінка стала коліньми на софу і дотяглася до Аліної світлини, що висіла поруч з іншими, розстріляними членами родини Зіни Яківни, на стіні з чорними, вицвілими на сонці стрічками. Якийсь час вона дивилася на фотокартку, а потім мовчки, тремтячими руками зірвала з неї чорну стрічку і закинула подалі від себе, притискаючи світлину до грудей.