І ось усе знову стало, як і тоді знекровленого, дистрофічного літа сорок шостого: Льоня сидів коло старої плюшевої софи, на якій спала стара єврейка. І зорі заглядали до їхньої кімнати. Скоро ось уже невже чотири роки минуло відтоді? Хіба вони були не такі дистрофічні і менш знекровлені, аніж попередні?..
***Першою заговорила Аля:
А памятаєш, як ми надворі гралися в класики, і нас хлопці дражнили? Якось так «Аля і Льоня два голубки»
«Голубки на фургоні», усміхнувся капітан-лейтенант.
Аля замовкла і якось мимохідь поклала голову йому на плече. Так і сиділи якийсь час. Її долоня в його. І більше нічого.
Потім заговорив уже він:
То була моя дружина. Та, котра пішла з сином. То не мій хлопчик. Але я полюбив його, і твоя мама дуже прикипіла до Антона серцем. Мене гризе сумління
Ти любиш її?
Ні.
Тоді чому?
Леонід здивовано подивився в її зелені очі, що миготіли в сутінках, немов котячі:
Ти така прямолінійна Що, немає сірого, лише біле і чорне?
Аля мовчала. Навіть голови з плеча його не підняла. Льоня продовжив:
А війна, Алю, навіщо? Навіщо все це? Комуналки? Мого батька заслали до Сибіру. Навіщо? У мене тепер ноги нема ти помітила? І на це я також не знаю, що одповісти
Припини. То від тебе не залежало. А одруження
Льоня враз підхопився з софи. Почав знервовано міряти кімнату.
Я гадав, ти мертва!
Не кричи притишила його дівчина. Сідай. Годі вже. Ти зі мною відвертий? Ти справді її не кохаєш?
Скажу тобі так Льоня відчував, як хвиля обурення підіймається всередині, однак вона враз спала. Він подумав: який же радий бачити її, свою Алю. І тому додав вже спокійніше: Після того, як тебе не стало, я гадав, що вже нікого не покохаю.
Аля промовчала. Не було ані лагідних доторків, ані схвального кивка головою: мовляв, розумію. Знову запала гнітюча тиша, і дівчина ніяк не виказувала своїх почуттів. Так і сиділи в темряві, котра раптово накинула своє тяжке спекотне покривало на вікно комунальної квартири, а з-за нього, мов курям зернят, трохи жовтавих зірок, що подекуди виглядали з-за хмар.
З сусіднього будинку долинала музика. Грав патифон. Льоня знав, що дім той перетворили на відомчий партпрацівників
Джаз, нарешті мовила Аля. Давно не слухала платівок. З музики лише колядки на Різдво та дзижчання цикад ночами влітку.
Де ти була? Ти розповіси, як вижила?
Ох, це складно
Ну, спробуй все ж таки, дівчино з німого кіно, пожартував Льоня.
І Аля почала розповідати.
«Неймовірна історія однієї дівчини, котрій поталанило бути єврейкою, однак пощастило вижити у Бабиному Яру»Але спершу послухай Зрозумій я почну розповідати тобі, і ти мені не повіриш. Бо це занадто нереально. Ні безглуздо Все наше життя і твоє, і моє, в межах цієї країни, що палала у війні, безглузде. Нереальне. Якийсь фарс. Ось ти скажи мені: хіба могло статися так, що з безлічі єврейських сімей, які були розстріляні у Бабиному Яру, сталося так, що і я, і моя мама, себто аж дві, вижили з родини? Та ніхто в таке не повірить! Я тобі кажу Ніхто.
Мені було, здається, сімнадцять. Ось тобі скільки було в сорок першому? Ага, якщо тобі двадцять один, то мені сімнадцять. Я ж точно памятаю, що на чотири рочки від тебе молодша. Я ще в садочок ходила, коли ти у третій. Памятаю, як ти мене вистежував на розі будинку, аби побачити перед школою
Мама вдягла на мене кілька суконь. Мабуть, гадала, що на новому місці ми їх виміняємо на щось. Так-так, уявляєш? вона справді вірила, що нас кудись переселять! Я? Та я й не памятаю вже Школу закрили, і всі мої думки були про те, що робити далі. Йти працювати? Куди? Усі підприємства зачинені. Всі заводи, фабрики, магазини Всі виїхали кудись. Якийсь хаос. А нам не було куди, розумієш? Ми ж корінні кияни Та й батько довго зволікав. Усе повторював: «Нас порятують, ось побачите. Прийде армія і нас спасе». Не розумію, чому він був таким наївним. Та ми всі були А коли таки наважились тікати, то потім він сказав лише одне (це я дуже добре памятаю): «Не встигли» Ми змогли переправитися через Дніпро й аж на лівому березі почули звістку: «Німці вже в Бортничах!» Київ оточили війська вермахту, відтак про жодну самовільну «евакуацію» не йшлося. І ми мусили повертатися в невідоме у вересневий Київ сорок першого.
Аж ось і незчулися, коли нас повели до Бабиного Яру. І всі йшли сумирно, тихо. Потім ми усвідомили, що не все так, як видавалося: навкруги стояло оточення з німців. Мама почала плакати. Потім зчинився якийсь лемент, і, здається, якусь стару застрелили, бо вона впала і вже не могла йти далі. Наша колона порушилась. Поруч почала лементувати жінка і рвати на собі одяг. Вартові відволіклися. А мене за руку (це тепер я розумію, що втрачати не було чого), а тоді Боже мій, як же я злякалася! Ось зараз і в мене стрілятимуть Хтось висмикнув мене з потоку людей. Потім я втратила свідомість. Прокинулася чимось накрита і оповита. Суцільний морок. Почала кричати. Хтось штовхнув мене в бік, дуже боляче, і наказав заціпитись, якщо не хочу кулю в груди.