До закінчення робочого дня ще двадцять хвилин! нагадую Германові.
У нотаріусів апріорі немає справ, які вирішуються за двадцять хвилин. Він уже не приховує роздратування. Зиркає на коштовний годинник.
За двадцять хвилин устигнете проконсультувати мене! не здаюся.
З якого питання?
Хочу скласти заповіт.
Герман не вірить власним вухам. Роздивляється мене здивовано.
Вам років тридцять?
Тридцять один!
Хворієте?
Ні. Принаймні якщо і хворію, то не знаю про це. Або так! Хворію. Ми всі нині дрімучі та хронічно хворі.
Якщо хронічно, то нащо вам заповіт саме зараз?
Такі часи. Маю оперативно й адекватно реагувати.
Не розумію. Він не розуміє. Забуває про двадцять хвилин: стікають-щезають.
Зітхаю, беруся пояснювати:
Раптом завтра в підїзді чи просто на вулиці мене приріже покидьок, яких зараз раніше строку повипускали?
То запишіться на курси самооборони.
Не допоможе.
Чому?
Бо покидьок із ножем тільки один із варіантів. А якщо пяний суддя переїде мене своїм позашляховиком? Чи натовп проплачених мітингувальників затопче на смерть, коли поспішатиму на роботу і спробую легковажно продертися крізь юрбу. Чи сусід надумає погратися з гранатою, яку стирив у АТО, смикне не за те, за що треба смикати, сам виживе, а стіна завалиться і під собою поховає мене. Чи сусідка втомиться від злиднів, відкриє газ, щоби вчадіти, та замість неї вчадію я. Чи провалюся під землю разом із тротуаром, бо каналізація ж стара, весь час прориви. Чи загину під час стрілянини на вулиці, бо випадково потраплю на лінію вогню.
Я могла б до ночі перераховувати нотаріусу ймовірні фатальні пригоди буденного життя, та лише дивлюся на нього з прикрістю:
Новин не дивитеся?
А ви, судячи з усього, дивитеся їх забагато!
Такі часи! повторюю бовдурові. Рік дві тисячі сімнадцятий! Війна. Усюди війна. То допоможете?
Герман усміхається нахабно, глузливо.
Здається, ви більше переймаєтеся не своєю наглою смертю, а тим, що ваші багатства потраплять не в ті руки.
А знаєте чому?
Просвітіть!
Бо прикиньте! всі свої матеріальні цінності я чесно заробила! Сама!
Нотаріуса не вражає моє признання, хоча я вважаю це наріжним каменем і головним аргументом для самоповаги.
І багато встигли за тридцять один рік? питає демонстративно-байдужо.
Жартуєте? дивуюся щиро. Чи, по-вашому, я від народження мала би вкалувати? Я почала працювати десять років тому. Коли ще навчалася. Перерахувати, що маю?
Прошу!
Добре! пробую зручніше вмоститися на незручному стільці. Мені є чим похвалитися. Професійний «Нікон», комп і майже новий «Макбук», багато класного взуття, бо люблю взуття: нащо йому помирати разом зі мною? Сімсот баксів на рахунку. Мала більше, та віддала на АТО. Ще є шуба з дуже коштовного нетутешнього ягняти, круте крісло-гойдалка якогось шведського дизайнера, дві чайні чашки ручної роботи і три старовинних порцелянових горнятка для кави. За копійки купила біля підземного переходу в інтелігентної старенької пані в потертих рукавичках. А ще в мене є останній «Айфон», суперова кавомашина, спеціальний ніж для сиру з Голландії, дві шкіряні сумки з Італії та бомбезний гаманець англійської фірми «Вісконті». І книги. Метр і 76 сантиметрів різновеликих текстів на полиці. Готівку до заповіту не включаю, бо маю намір розтринькати її швидко, азартно та безглуздо. Чи з розумом. Ще подумаю. Одяг узагалі заповім спалити на попіл не хочу, щоб запахи мого тіла змішувалися з будь-чиїми чужими.
А житло? Власне житло у вас є? уже не приховуючи зацікавленості, питає нотаріус.
Ні, Германе! відказую різко.
Насправді теоретично я маю власну територію. Коли батьки приватизували нашу девяностометрову квартиру в дореволюційному будинку біля знесеного Євбазу, то на себе оформили лише третину площі. Дві інші демократично та справедливо розділили між дітьми, і нам із братом дісталося по тридцять квадратних метрів. Ми гайнули з них, як тільки підросли. Брат за цей час поміняв із десяток адрес, а мене бажання жити самостійно і незалежно ще сім років тому загнало в найману однокімнатну квартиру на вулиці Ентузіастів, наче б це додало оптимістичного поштовху і усьому моєму життю.
Ні, повторюю вже не так упевнено. Як же я пропустила такий важливий нюанс! Мабуть, у заповіті треба відмовитися від своєї частки родинної оселі на користь батьків, щоб у брата не виникали сумнівні ідеї. І щоб ніяка чужа сволота від мого імені не впала мамі з татом на голову, якщо я