* * *
Облака отражаются в лужах.
Их сейчас, после ливня, с избытком.
Что ж, пора бы садиться за ужин,
Только солнце ленивой улиткой
Все никак не сползет с небосклона,
Раскалив горизонт до металла.
Мир, доселе умытый, зеленый,
Оно краской забрызгало алой.
В поднебесье прозрачно-хрустальном
Стая ласточек вьет пируэты
Да, какой-то совсем идеальный
Этот вечер. Однако же, лето.
День июньский, огромный длинною,
Как-то всё же дополз до заката
Время вечера, время покоя
Пахнет ливнем потрепанной мятой.
* * *
За днями день чіпляються вагони,
І потяг літа стрімко так летить.
Червневі промайнули перегони
Й липневі скоро зявляться за мить.
На вищерблених рейках нас хитає,
Кидає потяг в русі навсібіч
Так, що ніхто уже й не помічає,
За вікнами що там: чи день, чи ніч
Та і навіщо щось там помічати,
Коли суцільна в головах пітьма.
Лише оце, мабуть, ми можем знати:
За літом осінь, далі вже зима
Одна природа курс стабільний має.
Її логічні зміни, по порі
Мільйон років скептично поглядає
На люд нікчемний місяць угорі.
* * *
Как всегда, в июле ночью звезды
Светят как большие фонари.
В эти ночи не бывает «поздно»
Можно говорить и до зари.
Не важна и тема разговора,
Лишь бы он тянулся не спеша,
Лишь звучал бы дольше милый голос
И души касалася душа.
* * *
Я побажать вам хочу, друзі, нині
Небесної безмежжя синяви.
І ясне сонце в цій небесній сині,
І океан зеленої трави.
І відчуттів прекрасних, добрих, щирих,
Хоч це й непросто в наш тривожний час
Бажаю ще невичерпної віри,
Що колись добре буде все у нас!
* * *
Людина від народження крилата,
Бог крила всім без винятку дає.
І хоч не кожна буде з них літати,
Однак людина знає: крила є.
По-різному їх люди називають,
Але не в назві крил таїться суть.
Лиш тих вони у небо піднімають,
Що все життя по совісті живуть.
Хоча воно й по-різному буває,
І дехто у стремлінні до мети
Ці крила, як непотріб, відрізає,
Бо неможливо з крилами повзти.
* * *
Попри прогноз, сьогодні сонце вийшло
У синім небі, і в урочний час
Благослови, прошу тебе, Всевишній,
Цей літній день, а разом з ним і нас.
І віджени не літню прохолоду,
Бо «кушкатись» у одяг сил нема,
Та подаруй нам лагідну погоду,
Адже це літо все ж, а не зима.
* * *
Від небуття і аж до небуття.
Це час для нас відведений Ярилом.
Його ми називаємо життям,
І лише день цього життя мірило.
А ми скептично ставимось до дня
Та іноді його й не помічаєм,
І біжимо весь вік свій навмання,
І день за днем роки життя втрачаєм.
Цінуймо дні, «цеглиночки» буття,
Бо кожен з них маленьке справжнє диво.
Бери від дня все, що дає життя,
І проживи змістовно і красиво.
* * *
У небі післягрозовому
Блукає місяць одинокий.
Йому там сумно, молодому.
І він у задумі глибокій:
Куди поділися кохані
Його подружки-зіроченьки?
А може, вийшов він зарані?
Чи може, дощик чималенький
Із блискавицями і громом
Перелякав їх дуже нині?
Тому й втекли вони додому
Й сховались в небі темно-синім.
Тож і не треба їх шукати
Тобі, ще дуже молодому
Зірки у хмарах будуть спати.
І ти, мабуть, йди спать додому.
* * *
Прорвалось «черево» небесне,
І цілу ніч тече вода
Однак, якщо сказати чесно,
Така ось злива не біда.
Земля вологу набирає,
Мабуть, на всі прийдешні дні,
Бо знає, що її чекає
Чогось здається так мені.
Прогноз нам спеку обіцяє,
А не дощі і холоди.
Тож без води, це кожен знає,
І ні туди і ні сюди
Тому дощу радіти треба,
Що прилетів до нас здаля,
Бо він дарунок щедрий неба,
Щоб плодоносила земля.
* * *
Красиве небо Що не день все різне!
То ніжне, мов троянди пелюстки.
А то суворе, з блискавками, грізне,
І кожен раз на відстані руки.
До нього доторкнутись лише треба,
Щоб у душі зявилось відчуття,
Що ти і сам частинка цього неба
Мінливого, як нинішнє буття.