Всего за 75 руб. Купить полную версию
Звалося воно, вибачте на слові, гетьманом Павлом Скоропадським. Гетьманом всієї України. Привели його німці. Посадили. Посиділо, накапостило Впало Втекло Це для історії. Хто його згадає?.. Інтелігенція з презирством»
Поспішаючи з оцінкою діяльності Скоропадського, П. Грунський дещо спрощує справу. За сім місяців свого гетьманства Скоропадський зробив дещо для України: заснував Академію наук України, два українські університети, 150 українських гімназій. Хоч автор писав для простолюду, для якого відкриття університетів мало що говорило, а залежність Гетьманату від німецьких окупантів була в наявності.
Потім П. Грунський ополчається на «тьотю» Антанту, яка виглядає «у науковому вигляді» абсолютно байдужою до долі українського народу міжнародною організацією. Доходить до церкви, яка не зайняла ніякої позиції і не стала на захист народу, викриває її через анекдот «Чи є у попа штани?».
Таке собі публіцистично-просвітницьке послання народу. Неважко помітити, що вже у першому своєму літературному творі майбутній Остап Вишня приміряється до маски Блазня
Всього за час перебування у Камянці-Подільському він створив близько 40 літературних експрес-послань про сучасний стан речей в Україні, про психологію українців, які опинилися у вирі подій.
Ну, а про петлюрівців у ситуації, коли вони програвали битву за Україну, «анічичирк»? Ну, як, а «Одруження», де офіцер УНР Павло Губенко, незалежний, як завжди, у своїх принципових позиціях, критикує українсько-польський договір про співробітництво, так званий «Варшавський договір»?.. А приписуваний його авторству афоризм: «У вагоні Директорія, під вагоном територія». Петлюра був Демократом з великої літери: цензури в УНР не існувало
Наставали часи, коли петлюрівська армія під тиском більшовицьких військ судомно відступала. Потім відбувався начебто переможний наступ військ УНР, за допомогою легіона Пілсудського, на Київ. Взяли-таки Київ. Петлюра встиг видати наказ по війську: «Після жорстокої кривавої боротьби, що вписала в історію визволення Батьківщини нову золоту сторінку, після численних етапів слави і перемог над клятим ворогом славне українське народне військо здобуло золотоверхий Київ» Та недовгою була радість. Перебували там усього три дні. Далі почався відступ до західних кордонів України. Петлюрівці відступали, кидаючи завойовані раніше позиції, артилерію, амуніцію.
УНР, затиснута з усіх чотирьох сторін світу ворогами, якийсь час тулилася у прикордонному Камянці-Подільському й кількох прилеглих районах. Камянець на якийсь час навіть став столицею України. Тут працював уряд УНР. Сюди, до речі, перемістився і перший український стаціонарний театр Миколи Садовського, вимушено змінивши статус стаціонарного на пересувний. Політична ситуація була такою, що не лишала шансів і не давала надій на успіх у боротьбі з ворогами українського народу. Було зрозуміло, що битва програна. У той же час у середовищі українців зростала надія, що, може, українським комуністам (членам Української комуністичної партії, була така Р. К.) вдасться якось перебрати владу в Україні? Чи був заряджений Павло Губенко цією надією?..
Перед офіцером армії УНР, що опинився у прикордонному місті, неумоглядно постало гамлетівське:
Питання споконвічне бути чи не бути?
Шляхетність духу в розпачі на роздоріжжі
Тобто відступати за кордон разом із петлюрівським військом або лишатися в Україні, окупованій Червоною армією, розпрощавшись із побратимами по боротьбі?
Урешті-решт, і Петлюра за переконаннями був соціалістом, і прагнув до побудови соціалізму у незалежній Україні. А П. Грунський опинився у ситуації, коли соціалізм мав будуватися у сімї братніх народів, де Україна нібито мала бути «між вільними вільна, між рівними рівна». Кажу без усякого перебільшення: Павло Губенко менш за все прагнув врятувати власну шкіру. Кажу без пафосу волав залишитися на батьківщині, разом зі своїм народом, розділити з ним долю, якої не минути, просвіщати його, лікувати словом. Тут, зрештою, живуть його мати, брати і сестри, які так багато важили в його житті. Не лишати ж їх напризволяще? Для нього людина була завжди вище політики.
Саме у цей час Микола Садовський разом із рештками свого колись стаціонарного українського театру рушає з Камянця, услід за відступаючим петлюрівським військом, за кордон, тобто стає вигнанцем. А його любов Марія Заньковецька лишається в Україні. За кордоном Садовський безуспішно вибудовує український театр і, зрештою, повертається в радянську Україну доживати.