Коллектив авторов - Наближення. Переклади (збірник) стр 18.

Я перше слово матері сказав,
А друге до землі промовив слово,
Із того часу тільки вчив і вчив,
А вчився, як всі люди, випадково.

Та розуму палюча спрага є
В мені самому! Я люблю поради.
І от уважний до розумних слів
Собі самому слово дати радий.

Хай мчать роки, приборкуючи нас.
Життя копитить, гриву розметавши.
Не шарпайся хай собі роки мчать.
Терпіння май, будь терпеливий завше.

Не гнися, не хилися в кожен бік,
Верба хай гнеться й інша деревина.
І не тремти без вітру й на вітрах,
Ти ж не осика, ти ж таки людина.

Без жадоби наїдки споживай,
Без поспіху тягни до столу ложку.
І з думкою, що визріла в тобі,
Не поспішай, хай перезріє трошки.

Трутизна й ліки роду одного,
Та в кожного своя є, брате, міра.
Без міри найгідніших ти не слав,
Не гань без міри навіть бузувіра.

На місяць вознесешся не дери
Ти свого носа: сонце завжди вище.
Як з місця ти почесного зійшов,
Не марнослов, що йдеш на кладовище.

Тягар чим важче тисне на плече,
Тим глибше в землю запускай коріння.
Та в труднощах ти завжди гідно жив,
Тож витримай полегші, май терпіння.

Мулярам Нафтовуду студентам вечірнього нафтового технікуму

Пять хвилинок перерви ще
Олівцями працює бригада.
На цеглинах шорстких ущент
Грифель кришиться, прямо досада.

Метушливий метелик присів,
На косинці дівочій тріпочеться.
Як в орнаменті сцени усі
У трикутниках, у трапеціях.

Ширша обрій, мов дівич-сон.
Рівень виверши ніжно до щему.
Пахне вапном комбінезон,
Весняним хмаровинням, дощами.

Певно, час вже позбутися роб,
І далеко над двінською кручею
Грім басить, ніби наш виконроб,
Блискавку, мов рулетку, розкручує.

Весняні пригадаються сни
Ген
на верхівї будинку
невтомним їм,
Як внизу розвязали вони
Рівняння з двома невідомими.

Славлю скатерку чисту,
Щойно качалкою скачану,
Чисту-пречисту,
Коли її мати в неділю рано
Застилає на стіл широкий.
Розправляє роги неспішно
Спереду всі чотири,
Потім розплутує торочки,
І вони, з наймякшого льону,
За пальці шорсткі чіпляються
Нарешті почесне місце
Земних і надземних богів
Буханець житній займає,
І скатерть, мов лист кленовий,
З прожилками складок,
Бо качалась в чотири скалки,
Стає настільною скатертю

Не скажуть у Полоцьку:
Софійський собор.
Тут його називають ласкаво:
Софійка.
Так партизани
Своїх звязкових називали.
Так гукав я колись
Доньку сусідську.
Храм Святої Софії
Софійка
Тягне руки в блакить,
Мов дві тополинки сухії,
Благає, аби громовиця не вдарила
По засіках заготзерна.
Хліб щоденний
Ячмінь і жито
Вона затуляє од лютих злив.
На дверях окутих
Вухо скоби одтягує
Замок завушницею пудовою.

Від осколків і куль віспувата,
На світ Софійка поглядає
Очима цнотливими.
Здалеку,
з одинадцятого століття,
Ввечері сон до неї приходить
І сниться аж до світанку.
Незвичним запахом
Вітер дихне з Нафтограду
Софійка прокинеться:

Стоїть незнайомий,
Од нафти блискучий,
Мов грак на таловині.
Де вона,
Довго Софійка не розуміє.
Здалеку в ранок оцей повернеться.
І тільки такий же рожевуватий,
Як девять століть назад,
Над Двіною над розімлілою туман

Стверджують історики і мовознавці,
Що поступово стираються межі націй
І, нібито як пережиток,
віджити повинна обовязково
Ти, мово нені моєї моя білоруська мово,
Та, що в мені пойменована не анонімна,
Та, що по жилах тече моїх
сонним Сожем і Німаном.
Очікую часу дружби людської,
Та не згоджусь, що рідні мови лускою
Були на рибині людства
(хіба тут до полемічності?)
Яка у вічність пливе океаном вічності.
Листя осіннє жаріє, старечо жовкне,
Листя весняне кулачки розтуля з жагою
дитинною.
І коли навіть мова моя і замовкне,
То не зробиться мертвою латиною.
Слова, де кожнісінький звук
Мов мерзла синичка ронить між тернами,
Не стануть медичними термінами.
Цюю мову
Мусять вивчити знову,
Щоб дізнатися,
Як Русь моя, біла
од весняного квіту
і кісток непроханої бридоти
з-під черепастих свастик,
Вільною волею дорожила,
Як з братами і сестрами щиро дружила.
Коли мова моя
Увіллється в загальний людський океан,
Потече в ньому стрімко і стримано
Теплим Гольфстрімом
І буде мені серце гріти
Кожним збереженим словом
Споконвічна, як жито,
моя білоруська мова!