Коллектив авторов - Наближення. Переклади (збірник) стр 17.

Щастя й горя спізнав він немало.
Саду власного листопад
Так під ноги війнеться, бувало,
Коли ще і не цвів його сад.

Жив він тихо з дітьми і дружиною,
Але так заглядала нужда,
Що вогонь зимовою годиною
Били злигодні, била біда.

Шлях гладенький мандрівця не вабив,
Був кривий і вибоїстий все ж.
Він солодким життя не назвав би,
Де ж ти інше у біса візьмеш.

Без труда не давалось нічого.
І добра насудилось, і зла.
Певно ти, кривуляста дорого,
Його щастям солоним була.

Гордим був він, та з тої гордині,
Окрім кпину, ні крихти не мав.
Він тримався, гадаю так нині,
Лиш тому, що писав і співав.

І від нього лиш пісня зосталась
Та, якою разив він пітьму,
Щоб братам його доля здавалась
Ледь світліш, аніж, власне, йому.

Сон, щасливий сон мені приснився
І над узголівям зупинився:
Юний я, ще все життя мені
Бігти по Чегемській по ущелині.

В хлопчику, що так вві сні зорів,
Сам себе я не пізнав одразу.
Жодних ще не скоїв я гріхів,
Ще в житті не каявся ні разу.

Гори білі білими були,
Виснуть скелі зусібіч стіною.
Наді мною клекотять орли,
І ріка гуркоче піді мною.

В мене ще доволі є снаги
Усмішкою світ обдарувати.
На свої помилки і борги
Не шукаю божевільно ради.

Я сміюсь, я не боюсь ніяк
Промахів, ані підлоти злої.
Ще для мене не відомий смак
Картоплини мерзлої гнилої.

Я іду, спекота не пече,
Стрічним людям щиро я радію.
Юний чуб мій ледь набік тече
Проти вітру ним стріпнути вмію.

Певен сили, яблуком хрустів,
Біг та біг, не почував старіння.
Не добіг іще я до мостів
Страху та лихого збайдужіння.

Я іду іще ніхто докіль
В мене кулі не спровадив ниці.
Ще і сам я на ворожу ціль
Не здіймав без промаху рушниці.

Юні безрозумні в мене дні.
Не січуть багатства й слави зливи.
Вслід ніхто не кида ще мені
Слів жорстоких, слів несправедливих.

Снилося іду навстріч меті.
Снилося ясних пісень співаю
І того, що жде мене в житті,
Я собі ніяк не уявляю.

Світ знову повен страхів, неспокійний.
Війна десь знову грає в свій ріжок.
А в горах, тут, мов батько мій покійний,
Спокійно горець уклада стіжок.

Сьогодні, як в минулі всі віки,
Дзвенить коса, кладе в покіс травини,
І свіже сіно пахне залюбки,
Аж ним пропахли в небесах хмарини.

Руйнуються підвалини твердині,
Біда готова світ сповити в тьму
Копиці сіна, скошеного нині,
Стоять, мов сотні літ колись тому.

Стоїть косар і, мов його предтечі,
Словами діда, тож послухай ти,
Шепоче ліс і лист кладе на плечі,
Шепоче: «Од життя не утекти!»

Я бачу: вийшли буйволи юрбою,
Вигострює орел свій влучний зір,
Неначе зброї, вогневої зброї
Не вигадали люди до сих пір.

Лягає сонце косарю на плечі,
Палає неба синя дивина,
Неначе світ, де наступа мій вечір,
Не нажахала жодна ще війна.

Граблями підправляє стіг спокійний,
Поважний горець, мов його стіжок,
Неначе всі вже відгриміли війни,
Кладе косар косу на моріжок

Я перше слово матері сказав,
А друге до землі промовив слово,
Із того часу тільки вчив і вчив,
А вчився, як всі люди, випадково.

Та розуму палюча спрага є
В мені самому! Я люблю поради.
І от уважний до розумних слів
Собі самому слово дати радий.

Хай мчать роки, приборкуючи нас.
Життя копитить, гриву розметавши.
Не шарпайся хай собі роки мчать.
Терпіння май, будь терпеливий завше.

Не гнися, не хилися в кожен бік,
Верба хай гнеться й інша деревина.
І не тремти без вітру й на вітрах,
Ти ж не осика, ти ж таки людина.

Без жадоби наїдки споживай,
Без поспіху тягни до столу ложку.
І з думкою, що визріла в тобі,
Не поспішай, хай перезріє трошки.

Трутизна й ліки роду одного,
Та в кожного своя є, брате, міра.
Без міри найгідніших ти не слав,
Не гань без міри навіть бузувіра.

На місяць вознесешся не дери
Ти свого носа: сонце завжди вище.
Як з місця ти почесного зійшов,
Не марнослов, що йдеш на кладовище.

Тягар чим важче тисне на плече,
Тим глибше в землю запускай коріння.
Та в труднощах ти завжди гідно жив,
Тож витримай полегші, май терпіння.