Коллектив авторов - Наближення. Переклади (збірник) стр 19.

Частенько ми багато каємось,
Аж пуп вривається, аж ну
Од хвилювання заїкаємось,
Щоб ртуттю стати десь «на нуль».

А нуль становища з вигодою,
Тут тільки нашорошуй слух
Підскочиш, як війне погодою,
Спадеш, як трісне коло вух.

Земля ж з угірями та ямами.
Покаявся й минула січ.
Забули ми, як з покаяннями
Головоньки спадали з пліч.

Не застрашні для правди каїни,
Не встелиш мяко всім у поті.
Я спотикаюсь
Та не каюсь,
Щоб не розкаюватись потім.

В довгих і тьмавих сукнях
(Вік-свекор: «І сам не гам»)
Понуро було і сумно
Веселим дівочим ногам.
Берізками молодими
Світили крізь морок віків
І гасли в завійному димові
На чоботях у парубків.
Під хмарою сукні
сумно.
Ласкавий який моріг!
І вік молодий голосує
За емансипацію ніг.
В мелодіях катеринки
Сивий погас заповіт.
Нарешті зирнули з хитринкою
Колінця
на білий світ.
За модою
лиш не спізнитися!
Стережись, парубоцтво, оман!
Все вгору спливають спіднички,
Немов той досвітній туман.
Не місце тут кислій міні.
Як сам себе не мани,
А ніжки в спідничці-міні
Спробуй-но обмини.
Здається,
сиджу на міні.
Тролейбус
у космос летить.
На звабну кульбабу-міні,
Їй-богу ж, дихну
облетить.
Ну, як обійти стороною
Спідничок цих грішний плин
Поети і астрономи
Од неба свій зір одвели!..

На пустельному березі білому,
мов голубка свята, безборонна,
шерхлі губи у спразі розкрили ми,
а вода, а вода ж солона.

На піску написали на білому
імя спраги в чеканні завмерли.
Хвиля вдарила вогкими крилами
імя стерлося, море стерло.

З тугими вітрилами, з гарячими крилами
серце в пристрасті мчало наосліп.
Були юні ми. Стали дорослі.
Ми змінили життя плин змінили ми.

Терпляче ти на камені присіла,
а вечір примостився на землі,
страждання зайнялося на чолі,
і чорнота очей твоїх доспіла.

Окрилля неслухняних твоїх губ
оголено так, виклично тремтіло.
Ходив навшпиньках вітер-легкоступ,
і прагнуло ридання твоє тіло.

В душі твоїй вже туга пробриніла,
і сліз її дочікувала мла
Гнучкою ти галузкою була,
що хоче плід гойднути, осміліла.

Ти стрималась, ковтнувши всі жалі,
усмішкою ридань накривши гроно
Такого ж сенсу надає землі
в холодних зорях синява бездонна.

Заквітчані море і гори ущербним холодним місяцем.
Смоковниці та асфоделі туляться біля скелі.
Глечик ввечері втамував свою денну спрагу.
Закрите ліжко ось-ось розкриється біля кипарисів. Над твоїм
золотим волоссям зоряне волоття Лебедя та Альдебарана.

Я життя своє тут затримав, своє життя пілігрима.
Затримав у жовтих деревах, у раптових кущах дощів,
Де листя кленове світить на мокрих схилах,
Де жоден вогник не світить на верхогірї отак вечоріє.

Я життя своє тут затримав, своє життя пілігрима.
Риска на лівій руці твоїй, риска маленька.
Тиха подряпина на золотому коліні твоєму
Такі залишав трамонтан набіглий
На тихому пляжі торішнього літа.
Я життя своє тут затримав і чую
Навколо замерзлого озера голос чужий, замерзлий.

Ніхто й ні про що мене не питає ніякі зустрічні обличчя,
Навіть згорблена жінка, що немовлятко годує.
Навіть чорна ущелина, чорна до чорного безміру,
Навіть біла рівнина, вгодована снігом білим,