«Учись у Баха, що в минулі роки»
Учись у Баха, що в минулі роки
В прелюди своє горе виливав.
В співця гірського, що усі мороки
В нехитрій пісні аж на дно ховав.
Печаль невдач в твоїй порі смутенній
Йде хай у музику чи вірш твій тільки так.
Чинив отак, біль подолавши, геній
І невідомий той співець земляк.
Памяті чегемського ратая
Ти спину гнув на хліб така була потреба.
І труд без нагород був твій найперший брат.
Ти знав: не падає пшениця з неба,
А падає на землю з неба град.
В Чегемі не було ні срібла, ані злата,
Його земля камінням лиш багата.
Твоя робота ось в чім долі суть.
Твій сон робота, вдень знов на роботу.
Мій пращуре, до сьомого ти поту
Труждався так, що ні в чім дорікнуть!
Явою й сном був шмат малого поля.
На інших була схожа твоя доля.
А день робочий і вночі був, зваж.
Не дуже млин веселе сіяв мливо.
Ти посміхався і казав журливо:
«Як помремо, тоді й спочинок наш!»
Це спадок роду праця ще з дитини.
Такого скарбу золоті крихтини
Ти взяв у душу, спину тяжко гнув.
До крові руки стер, збивав ти ноги,
Трудився так, що клаптик твій убогий
Здавався людям більшим, аніж був.
Весь вік ти горбився, весь вік трудився,
В аул вертався, танцював, молився,
Не кров чужу, а піт свій ти пролив.
Ти йшов і тяжко за соху тримався.
В любові ти землі своїй не клявся,
В любові ти не клявся ти любив.
І смерть прийшла, як був ти за сохою,
Прийшла вона дорогою лихою
І повела за потойбічний кряж,
Куди і ми підем вслід за батьками,
Її, напевно, ти зустрів словами:
«Як помремо, тоді й спочинок наш!»
«Щастя й горя спізнав він немало»
Щастя й горя спізнав він немало.
Саду власного листопад
Так під ноги війнеться, бувало,
Коли ще і не цвів його сад.
Жив він тихо з дітьми і дружиною,
Але так заглядала нужда,
Що вогонь зимовою годиною
Били злигодні, била біда.
Шлях гладенький мандрівця не вабив,
Був кривий і вибоїстий все ж.
Він солодким життя не назвав би,
Де ж ти інше у біса візьмеш.
Без труда не давалось нічого.
І добра насудилось, і зла.
Певно ти, кривуляста дорого,
Його щастям солоним була.
Гордим був він, та з тої гордині,
Окрім кпину, ні крихти не мав.
Він тримався, гадаю так нині,
Лиш тому, що писав і співав.
І від нього лиш пісня зосталась
Та, якою разив він пітьму,
Щоб братам його доля здавалась
Ледь світліш, аніж, власне, йому.
«Сон, щасливий сон мені приснився»
Сон, щасливий сон мені приснився
І над узголівям зупинився:
Юний я, ще все життя мені
Бігти по Чегемській по ущелині.
В хлопчику, що так вві сні зорів,
Сам себе я не пізнав одразу.
Жодних ще не скоїв я гріхів,
Ще в житті не каявся ні разу.
Гори білі білими були,
Виснуть скелі зусібіч стіною.
Наді мною клекотять орли,
І ріка гуркоче піді мною.
В мене ще доволі є снаги
Усмішкою світ обдарувати.
На свої помилки і борги
Не шукаю божевільно ради.
Я сміюсь, я не боюсь ніяк
Промахів, ані підлоти злої.
Ще для мене не відомий смак
Картоплини мерзлої гнилої.
Я іду, спекота не пече,
Стрічним людям щиро я радію.
Юний чуб мій ледь набік тече
Проти вітру ним стріпнути вмію.
Певен сили, яблуком хрустів,
Біг та біг, не почував старіння.
Не добіг іще я до мостів
Страху та лихого збайдужіння.
Я іду іще ніхто докіль
В мене кулі не спровадив ниці.
Ще і сам я на ворожу ціль
Не здіймав без промаху рушниці.
Юні безрозумні в мене дні.
Не січуть багатства й слави зливи.
Вслід ніхто не кида ще мені
Слів жорстоких, слів несправедливих.
Снилося іду навстріч меті.
Снилося ясних пісень співаю
І того, що жде мене в житті,
Я собі ніяк не уявляю.
«Світ знову повен страхів, неспокійний»
Світ знову повен страхів, неспокійний.
Війна десь знову грає в свій ріжок.
А в горах, тут, мов батько мій покійний,
Спокійно горець уклада стіжок.
Сьогодні, як в минулі всі віки,
Дзвенить коса, кладе в покіс травини,
І свіже сіно пахне залюбки,
Аж ним пропахли в небесах хмарини.
Руйнуються підвалини твердині,
Біда готова світ сповити в тьму
Копиці сіна, скошеного нині,
Стоять, мов сотні літ колись тому.
Стоїть косар і, мов його предтечі,
Словами діда, тож послухай ти,
Шепоче ліс і лист кладе на плечі,
Шепоче: «Од життя не утекти!»
Я бачу: вийшли буйволи юрбою,
Вигострює орел свій влучний зір,
Неначе зброї, вогневої зброї
Не вигадали люди до сих пір.
Лягає сонце косарю на плечі,
Палає неба синя дивина,
Неначе світ, де наступа мій вечір,
Не нажахала жодна ще війна.
Граблями підправляє стіг спокійний,
Поважний горець, мов його стіжок,
Неначе всі вже відгриміли війни,
Кладе косар косу на моріжок