Коллектив авторов - Наближення. Переклади (збірник) стр 15.

Йшов сніг. У холоднім розгоні
летіли сніжинки з імли.
Я спав, наді мною червоні
тюльпани Чегема цвіли.

Йшов сніг. І, закутана в чари,
дрімала душа у траві.
Йшов сніг. Зеленіла чинара,
цвіли мої сни зимові.

«Допоки мати є, казали звіддавен,
в душі світа».
Як я тепер в це вірю!
І в найчорнішу мить світився біло день,
бо неньчина зоря не гасла у сузірї.
Тепер її нема. І світла дивен квіт,
що сяяв у душі,
опав на гострім зламі.
І вперше ранок не прийшов у світ:
удосвіта погасла тихо мама.

Як плакав я малим, коли у сні
ввижалося страшне: померла мати!
Той сон, як грім, будив і на війні,
навіть тоді, як спали всі гармати.

Поквапно слав трикутники з війни
і ждав, холонучи, вісток од мами.
Сьогодні ж наяву хилюся до труни,
як дерево, підтяте блискавками.

Я кулі не шукав. Але в бою
ішов у ріст, як личило солдату.
Бо вірив: коли стріну смерть свою,
мене оплаче, не забуде мати.

І легше йти в атаку нам було,
і впасти легше на жахкій дорозі:
не лиш слова нас брали на крило,
а й сльози наших матерів. І сльози.

А неньки тих, хто їх раніш ховав,
напевне ж, не були моєї гірші.
Як рано сніг синам на скроні впав!
Тепер він і мені у скроні дише.

І я хилюсь до сиріт у журі,
як журавель в замерзлому озерці.
Єдиний раз нас ранять матері.
Тепер та рана і в моєму серці.

Здолавши скелі і правічний ліс,
знесилений, в морози тричі кляті,
вертавсь додому і душею грівсь
біля твого невгасного багаття.

Тепер між нас лягли такі хребти,
закуті в крижані, холодні лати,
які мені довік не перейти.
Вже не дійти мені до тебе, мати!

Тепер твій голос чую лиш у сні:
така далека далеч поміж нами!
І квіт очей, і образ твій мені
однині лиш у сні приходять, мамо!

Вже не схилюсь до рук твоїх повік,
які ні разу не принесли болю:
між нас мости зламав страшний потік.
Хіба що в сні побачуся з тобою

Ти рано мужа втратила.
І ми
росли, малі, під горем та бідою.
Та й в чорний день між добрими людьми
душа твоя світилась чистотою.

І в тузі по отецькій стороні
все віддавала синові своєму,
щоб малося йому на чужині,
як в рідному, далекому Чегемі.

В чужім краю, втомившись од розпук,
до пліч твоїх щокою притулявся,
і танув полиновий дим розлук,
і я в дитинство знову повертався.

І чувся шепіт отчої ріки,
так наче ми вернулись в давнє наше.
І сніг чегемський падав крізь віки,
і чуб голубили вітри Кьок-Та́ша.

Вже посивілий, до твоїх колін,
було, схилюся в сутемінь зимову.
І одпливе перейдене, мов тінь,
і я собі хлопям здаюся знову,

що, бавлячись, в далекім напівсні
впіймав жар-птицю з чарівного дійства!
Ніколи вже не вернуться ті дні,
і я не повернуся у дитинство!

Ховали матір. Вересень вповні
стояв, налитий літеплом, мов чара.
О, як біліли гори вдалині!
Мені ж вони здались чорніші хмари.

Той скорбний день мойого каяття
такий був світлий, в сонячній поливі,
як все прожите матірю життя,
Її надії, сльози і молитви.

Без тебе, мамо, перша віч спливла.
Тобі ж тепер нема ні дня, ні ночі:
ти перейшла за грань, де править мла.
Ні дощ, ні сніг тобі не зашепоче.

Все, як було: по колу йдуть світи.
Згортає вітер у чинарах крила.
Лиш місяць, що лице твоє світив,
в цю ніч освітлює твою могилу.

Біжу в твій дім од горя й самоти,
забувши, що тебе забрало лихо.
«Хоч вік шукай, та матір не знайти!»
чинари плачуть на подвірї тихо.

Шукаю! Марне: не озвешся ти.
Лиш сум останнім журавлем кигиче.
Кричу! Та холодно мовчать світи
О, горе всім, хто матір не докличе!..

«Негоже плакать мужу!» так мені
ти говорила в мить мою найважчу.
Прости, що, зломлений, в самотині
Я над могилою твоєю плачу.

Прости, що вперше, як мале дитя,
тебе ослухавсь і ридаю скрушно.
В цей чорний вересень мого життя
я вперше, мамо, заповіт порушив!

«Не плач. То світ нас, матерів, беріг
од горя пережити горе сина.
І коли смерть прийшла на мій поріг,
так мусить бути: я сама просила.

Просила всі літа її,
коли
зорі молилась в надвечіря сині.
Хай душу не заступить тінь імли!
Мужайся, заклинаю тебе, сину.»

«Лишаю одного. Прости, молю,
мене, дитино, в цю тяжку годину,
що вперше завдаю тобі жалю
своєю смертю. Не моя провина.

Я віджила. Аби лиш ти в путі
не спотикався і не знавсь з бідою.
Раділа я, що син мій при житті
ні разу не покрив себе ганьбою.»

«Лишаю одинокого. Прости!
Хто ж голову твою тепер прихиле?
Та знай: як честі й правді зрадиш ти,
я заридаю і в тісній могилі.

Будь мудрим. Важко полишати світ,
та жить не легше памятай до скону.
Донині серцем берегла твій слід,
тепер моя могила оборона».

Так говорила ти в останній час
мій судія, моя свята наука.
Коли, було, на манівці збивавсь,
на правий шлях вела мене за руку.

Ти в спадок полишила доброту,
сердечну мудрість і любов велику.
Душі твоєї світлу висоту
я прагнутиму осягти довіку.

На смертнім ложі вірила вона:
«Не плач, ми ще побачимося, сину».
Той голос тихий серце протина,
коли в журі дивлюсь на верховини.

Однині ті слова в мені завжди
Та знов на гори подивився тужно.
«Вам не зустрітися повік. Не жди»,
сказали мені гори незворушно.

Гарсіа Лорко, брате мій!
Як жаль
вона читать не вміла! Коб уміла
зі мною б разом по тобі печаль
по-материнськи в горах поділила.

Вона б сльозою вмила день і смерк,
і весь Чегем хиливсь би з нею в горі.
Тепер їй не оплакать нашу смерть
я сам її оплакую у горах.

Я нині горя скуштував того,
що й вас не обмине, рокує досвід.
«Чи мати вмерла в тебе одного?
О, скільки матерів пішло на той світ!»
ви скажете.

То істина, на жаль.
Та як вмира твоя здається, часе,
що тільки ти зазнав таку печаль,
звідколи в груди попіл бє Клааса!

«Роби добро! У цьому смисл всього.
Як друг на камінь упаде підтято,
не полишай у горах одного,
аби себе й коня порятувати!»

Так научала ще з дитячих літ,
так наказала в мить свою останню.
Клянусь твоїй могилі: доки світ,
той заповіт святим для мене стане!

Із молока твого я взяв тепло
в поезію. І чистоту, і совість.
В ній сяє мудрістю твоє чоло,
всього життя непогрішима повість.

І я умру. Та що там не кажіть
не вмре добро, воно в онуках скресне!
І хай мій вірш зі мною щезне вмить,
все ж материнська доброта не щезне!

Коли я, люди, хоч одне зерно
на тиху радість висіяв між вами
(нехай не більше крапельки воно),
ви не мені подякуйте, а мамі!

Коли добро приніс хоч раз в житті,
ви не мені подякуйте, а мамі!
Коли не кинув друга у біді,
ви не мені подякуйте, а мамі!

Коли із книг моїх хоча б ковток
ти взяв снаги,
подякуй моїй мамі.
Кому запав у серце хоч рядок
ви не мені подякуйте, а мамі.