«Коли слово честь і слово совість»
Коли слово «честь» і слово «совість»
Ти в скептичній змішуєш полові,
І обсміюєш ти незчисленно
Землю рідну і траву зелену,
Їжу ту, що смачно ти жуєш,
Воду ту, що так жагуче пєш,
Смійся ж над усім презирства дим
Над іменням батька негучним,
Й матір їсть насмішок їдь зухвала,
Бо ж тебе в колисці колихала.
Ти забув, що за гірським законом
Предок твій життя вінчав би сконом,
Ніж безчестя скуштувати сором.
Предок твій був вірний рідним горам,
Честь свою він до життя рівняв,
Швидше б він вогнем себе пойняв!
Скажуть «совість» ти махнеш рукою,
Пахне честь тобі старовиною,
Та коли уже ти станеш глиною,
Щезнеш геть рікою швидкоплинною,
Світом все ж і це не випадковість
Рухатиме честь і рухатиме совість.
«Журитися не варто в смутен час»
Журитися не варто в смутен час,
Що от жінки не янголи у нас.
Самі ми теж не янголи, либонь,
Хоча, можливо, інколи крилаті,
Коли жінки дарують свій вогонь
Й нас пригощають на своєму святі.
Ніколи я не бачив янголиць,
Крил не торкав, не цілував їх лиць,
Не повторяв імен таких оманних
В госпіталях, в палатах лікарняних
Й, повержений, все ж не лежав я ниць.
І не у янголів у дні біди
Просив я хліба, солі і води.
У дні минулі та ж лукава врода
Манила зором грішного мене
І не безплотним янгольським вогнем
Жіночим, бо ж не янгольська природа.
У радості я з ними танцював,
А в смутен день і плакав, і ридав,
Розраду в них у дні знаходив чорні.
Як це прекрасно, що жінки якраз
Із плоті грішної таки сотворені,
Святі і дивно грішні водночас
З них світло нетутешнє йде на нас.
«Світ знову повен страхів, неспокійний»
Світ знову повен страхів, неспокійний.
Війна десь знову грає в свій ріжок.
А в горах, тут, мов батько мій покійний,
Спокійно горець уклада стіжок.
Сьогодні, як в минулі всі віки,
Дзвенить коса, кладе в покіс травини,
І свіже сіно пахне залюбки,
Аж ним пропахли в небесах хмарини.
Руйнуються підвалини твердині,
Біда готова світ сповити в тьму
Копиці сіна, скошеного нині,
Стоять, мов сотні літ колись тому.
Стоїть косар і, мов його предтечі,
Словами діда, тож послухай ти,
Шепоче ліс і лист кладе на плечі,
Шепоче: «Од життя не утекти!»
Я бачу: вийшли буйволи юрбою,
Вигострює орел свій влучний зір,
Неначе зброї, вогневої зброї
Не вигадали люди до сих пір.
Лягає сонце косарю на плечі,
Палає неба синя дивина,
Неначе світ, де наступа мій вечір,
Не нажахала жодна ще війна.
Граблями підправляє стіг спокійний,
Поважний горець, мов його стіжок,
Неначе всі вже відгриміли війни,
Кладе косар косу на моріжок
«Минув твій полудень, прийшов вечірній час»
Минув твій полудень, прийшов вечірній час.
Всьому своя пора іде вже ніч до нас.
Як на порозі стійкості бракує,
Бо ж ти не вічний не бентежся всує,
У наших гір і скель учися повсякчас.
І не жахайся блискавок. Тривоги
Стрічай без ляку в дощ і снігопад
Бери за приклад сміливість дороги,
Що мовчки терпить сніг, і дощ, і град.
На заметільнім, на нічнім порозі
Візьми за приклад сад, де буйні соки сплять,
Де білі стовбури аж крекчуть на морозі,
Але даремним гнівом не грішать.
Народ малий наш, та в його іменні
Терпіння горде батьківських осель.
Сказав мудрець: «Лише стійкі блаженні!»
Візьми за приклад стійкість наших скель.
І заздри тому лиш, хто сміло з хуртовиною
Іде на прю, зневаживши грізьбу,
Лиш тому, хто лишається людиною,
Людиною і в нелюдську добу.
Лиш тому заздри, хто іде по полю
Й од поту од солоного осліп,
Хто не кляне свою нещасну долю,
Хоча солоний піт, хоча гіркавий хліб.
Не потребую жодної полегші.
Життя моє, ти скрізь мене веди.
Хліби гіркі і днів трудні мережі,
Тож стійкістю мене нагороди.
Життя, прошу: за всякої погоди
Дай буть щасливим з крапельки роси,
Бє джерело затамувати подих,
Є квітка захлинутись од краси.
Сон зимової ночі
Йшов сніг. У холоднім розгоні
летіли сніжинки з імли.
Я спав, наді мною червоні
тюльпани Чегема цвіли.
Йшов сніг. І, закутана в чари,
дрімала душа у траві.
Йшов сніг. Зеленіла чинара,
цвіли мої сни зимові.