Всего за 149 руб. Купить полную версию
Раптом шеф ожив і вже енергійніше продовжив:
Та ти й сам у детективній шкурі недавно побував. Побував. Як рука? З ведмедем уже можеш армреслінгом зайнятися Ай, молодці. Наробили галасу у Франції[4]. Читав. Читав. Як мсьє Робер? Пише, дзвонить?
Рідко. Усе зайнятий. Як і я.
Як і ти Там теж люди за роботою світу білого не бачать Ох-ох-ох: життя Життя Ну та добре. Ось візитка Андрія Григоровича. На Соломянці у нього одна із квартир. Десь у новобудовах. Прописаний він там. Так що давай, дерзай. Дерзай. З Божою допомогою А я додому поїхав: Ніна борщу наварила з пампушками. Поласую своїм, домашнім. Невідомо, як там, у цій їхній Бразилії, з дикими мавпами й донами Педрами, годувати будуть. На все відрядження, на жаль, не наїмся, та все одно Все одно. Тебе не запрошую: тобі службу служити потрібно. Консультуй та екзаменуй.
У відрядження надовго? поцікавився, встаючи, Богдан.
На два тижні. Ну Бувай.
Шеф першим простягнув досить міцну руку, армреслінг з якою ведмедеві, напевно б, не сподобався. Хоч професор Семенчук мав вік круглого відмінника: зовсім недавно йому «стукнуло» пятдесят пять.
Побажавши вдалої поїздки, рушив до себе.
«Що ж, мабуть, доля сама веде мене до Соломянського райуправління міліції, міркував дорогою. Не знаю, чи допоможу я цьому мазунчикові Долі, а з Тревом побачуся точно. А це не може не тішити. Бо вже місяць минув, як бачилися востаннє. А замісяць так і не подзвонив. Завантаженість як відмазка не приймається. Її завжди по саму завязку. Друзів же товаришів у людини не так і багато, щоб забувати про них. Та й мають вони здатність навічно йти за горизонт. І повертатися тільки в снах і спогадах Як би про це навчитися не забувати? Чи цю науку людині осягнути все-таки не під силу?»
На півдорозі згадав, що на кафедрі не працює телефон. Тричі плюнувши через ліве плече, повернувся до приймальні. Попросив дозволу. Знову червоніючи, Оля не заперечила.
Набрав номер начальника Соломянської міліції.
Кодаковський слухає, офіційно пролунало в слухавці після довгого зумерного очікування.
А шо йому лишається робити? копіюючи «корінних одеських мешканців», поцікавився Богдан.
Не інакше, як сам пан професор? Мабуть, на дощ жартівливо почав у глибинах телефонних комунікацій зраділий Кодаковський. Дзвінок увічливості чи щось потрібно?
Ти, Євгене Миколайовичу, випадково, в бабусі Ванги уроків не брав? відпарирував у тон другові Богдан.
Якби вона пропрацювала з моє в нашій міліції, стала б більш популярною, ніж змогла стати. Життя ментовське й не тому навчить Що хотів? Зрозуміло. На тривалу бесіду полковник не налаштований.
Переговорити б, змовницьки вимовив у прикриту рукою трубку Лисиця, переходячи практично на шепіт.
Не бачу перешкод. Крім часу й простору, бадьоро сказав офіцер, немов доповідав міністрові.
Тоді за півгодинки виїжджаю, накреслив майбутнє Богдан.
Добре. Чекатиму.
Лисиця подякував червонощокій Олі й рушив до свого кабінету. Закінчити деякі справи. І збиратися на рандеву. З Кодаковським. Ділове. Дружнє. Усього потрошку.
2
На Повітрофлотський проспект, 49, до Соломянського РУВС, потрапив біля пятої години. Надвечір.
Кабінет начальника на другому поверсі. Простий смертний міг потрапити туди тільки повз чергову частину. Хазяїнував у ній молодий лейтенант інтелігентської зовнішності. Це приємно вразило. Розвіяло міф про недолугих служак цих самих внутрішніх органів. Бо, якщо вірити Фен-Шуй, «те, що всередині, те й зовні».
Я вас слухаю, спокійно мовив «ідеальний міліціонер» (чомусь вірилося, що він і всі статути знає на відмінно, й стріляє «тридцять з тридцяти», і стометрівку з потрібною швидкістю пробігає). Лисиця, розчулившись, ледве не поділився з ним стурбованістю зменшенням популяції ондатр. Але передумав і тривіально поцікавився:
А Євген Миколайович не попереджав про мене? Моє прізвище Лисиця.
Хвилиночку. Лейтенант розгорнув зелений щоденник, уважно вивчив сторінку з номером сьогодні, але негативно похитав головою.
Несподіванка вкрила хвилею образи. Та ще, як на лихо, і мобільний залишився на роботі. Розпач у голос застрибнув сам собою:
Я ж з ним домовлявся І що ж тепер робити?