Всего за 149 руб. Купить полную версию
Оля зявилася тоді, коли професор, як завжди, пив улюблений зелений «Greenfield», розбавляючи ним роздуми, які щомиті зявляються в середньостатистичній людській голові. Робив це в кабінеті завідувача кафедри. І зовсім невипадково: два місяці тому цю кафедру очолив. Тут пройшов увесь його творчий шлях. Від простого викладача до професора. І, нарешті, завідувача. «Жахливий карєрист», міг би сказати про себе, але це було б неправдою. Просто по-іншому життя здавалося б нецікавим. А нецікаве життя дозволити собі не міг.
Дівчина, як звичайно, невпевнено промуркотала червоніючи. Вона завжди спалахувала румянцем, коли бачила Богдана. Лисиця у звязку з цим, ще не вивченим загадковим явищем, відчував певну незручність. Тому при нагоді намагався обходити дівчину десятою дорогою. А може й ще більш далекою. Однак зараз червоніти довелося обом. Сповістивши малоприємність, Оля негайно зникла, залишивши в гіпсокартонній коробці кабінету приємний аромат якісних парфумів.
У коридорі помітив Антона Криворучка найбільшого сачка серед своїх студентів. Богдан не розумів, яка сила дотягла цього, загалом, доброго й симпатичного хлопця, що не заважало йому бути запеклим ледарем, аж до четвертого курсу. Напевно, та ж, що й затягла сюди.
Криворучко стояв посеред коридору, у центрі невеликої юрби «розміром з вісім людино-студентів». Збоку скидалося на те, що хлопець вважав себе центром галактики. Студентської так точно. Енергійно жестикулюючи, про щось розповідав.
Богдан зявився біля «коридорного театру» непомітно. Ні для єдиного актора, ні для захоплених глядачів. Наче телепортувався з іншого виміру.
Я так розумію, упевнено мовив він, що змусило дійство завмерти, Антон репетирує відповідь на іспиті. Неодмінно відмінну.
Ошелешена глядацька юрба притихла, немов ураз забула алфавіт. Кільканадцять очей упялися в «коридорного актора». Той злякався найбільше: Лисицин іспит попереду мав тільки він. Решта з цим видом викладацької екзекуції вже попрощалася до літньої сесії.
І чому це ми затихли, Антоне? дещо знущально, але зовсім по-доброму, запитав Богдан, хоча присутнім здалося, ніби він оголосив вирок про гільйотинування. Хвилиною раніше хоч бери та й виставляй вас регулювальником на жваве перехрестя. Машини б почалися носитися так, що про затори відразу б усі забули.
Я практично все вивчив, злякано мовив «коридорний лицедій», заскочений, немов кишеньковий злодій.
Завтра й перевіримо, напівсерйозно попередив професор. Дуже хочеться, щоб це було правдою. Точно-точно. Знаєте, як рука чешеться поставити вам «пятірку».
Мені? не повірив Криворучко, але на обличчі читалося, що ідея сподобалась.
А чим ви гірший? щиро здивувався Богдан.
Ну вони ж відмінники, непевно пояснив Криворучко.
А що вам заважає? Одна голова, дві руки, дві ноги, незгасне бажання пізнавати. Хіба цього мало, щоб прагнути скрізь і завжди бути першим, кращим, успішним? Щоб радіти від щоденних маленьких і великих перемог? Особливо над собою найбільшим супротивником? Почати, до речі, можна з елементарної «пятірки» на іспиті. Не відкладаючи на нездійсненне «потім». Як пропозиція? Га? Раціональна?
Богдан розсівав ці прописні істини з таким ентузіазмом і вірою, що нагадував християнського проповідника серед аборигенів нововідкритої землі.
Криворучко мовчав. І широкими очима дивився на професора. У душі хлопця не припинялася боротьба бажаного з дійсним, у якій останньому все більше подобалося перше.
А ви що, і мені можете «пятірку» поставити? нарешті наважився запитати.
Звісно. Якщо буде за що. Але ви мусите собі дозволити це. Дозволити стати господарем своєї долі. Взяти відповідальність за неї у свої руки. І перестати зараховувати себе до хронічних пастухів задніх. Богдан «наїхав» на студента «конкретно». Той явно не очікував.
А хіба хто я? дивувався ошелешений Криворучко. У мене в житті так завжди й було. Я до цього звик.
Якщо людина звикає до ролі невдахи, невдахою й помирає. Але варто лише почати правильно редагувати звичний сценарій, як ситуація зміниться. У кращий бік, звісно. Щоправда, для цього потрібні рішучість, сила волі й величезне бажання. А вони не продаються в магазині. Та водночас і не значаться серед фамільних реліквій, що передаються з роду в рід. Немає їх і в генетичному коді. У цьому їх найбільша привабливість Не that will eat the kernel must crack the nut[2] Ну а щодо «пятірки» Кожному викладачеві, повірте, у стократ приємніше ставити відмінну оцінку, ніж малоперспективну «двійку». Зробіть, як я казав, і побачите, що все почне змінюватися. Але найголовніше змінюватися почнете ви. Якщо затієте цю захопливу гру з життям, вас уже ніщо й ніхто не зупинить. Напишіть сценарій своєї долі, вашого бажаного майбутнього. Запевняю, вам це сподобається. А якщо людині щось сподобається, вона і гори зверне, йдучи до своєї мрії. Хоча ні. Гори чіпати не треба. Нехай собі стоять. Бо ще «катаклізьм» накличемо. Та й «Грінпіс» у спокої не залишить. А з ним краще не сваритися