Один з учителів виходить. Звук коси уривається.
Ні з чим не порівняти труд учителя.
Радіє ткаля шовку під руками.
Радіє сталевар вогню своєму,
Сівач радіє диво оксамиту
Озимини під небом барвінковим
Учителю потрібні ж роки й роки,
Щоб цвіт у плід тривожно перецвів.
Нема лихішої роботи, ніж учительська.
Нема виснажливішої роботи,
Де нерви паляться, мов хмиз сухий,
Де серце рветься в клекоті і чаді,
Але нема щасливішої долі,
Коли Людина з рук твоїх, Людино,
Іде у світ на краплю світ людніє.
Зламати легко, як зламали Павлика.
Великий Фабр, натураліст із перших,
Єдиним у житті своїм пишався
Не відкриттями славними і дивними,
Не славою всесвітньою і гордою
Єдиним він пишався, що при дослідах,
Які дали великі відкриття,
Не вбив він жодного жука, ні кузочки,
Ні лапки не ламав, ані крила не скривдив.
О вихователю, будь Фабром для дітей!
Вчитель хапається за серце. До нього кидається Дружина, Маряна, Вальтер, вчителі.
Хвилиночку. Я вийду. Зараз, зараз.
Я прошу вас «швидку» негайно!
Не варто! Мені легше, легше.
Виходить, тримаючись за стіну.
Вчитель у лікарні
Мати з казкою
МатиСиночку, тобі зараз десять літ.
Голубчику, в тебе плеврит.
Лікарі сказали: надвір ані-ні!
Берись за книжку, тихо лежи мені!
А хлопці гасають на лижах,
На льоду вже ковзанка готова.
Ти вилежиш трохи і гайда.
А може, не вилежу, мамо,
Так груди болять, в голові безнадія!
Надійся, синочку, надійся.
Без надій людина тривожна.
А казочку, матусю, можна?
А розповім. Без казки не можна.
По сухому безводному степу
Іде подорожній.
Іде мандрівник, а степ безконечний,
А в людини снаги вже нема,
А сонце пече, а спрага випалює губи,
Подорожній ледве проводить
По губах язиком пересохлим,
Пісок на губах, вітер в очах.
Раптом далеко попереду
Темна пляма забовваніла.
Стрепенувсь мандрівник
А може, це ліс, а там джерело?
Ні, це марево манить.
Мамо, а що таке марево?
Омана така, привижається
Іде подорожній, ледь шкарбає,
Аж раптом Орел зявився на небі,
Шугає широкими, позирає зіркими.
Бачить баклагу з водою в мандрівника,
Метляється на плечах у Людини.
Чутливий Орел, чує він: булькає
В баклазі вода.
Людино, чому не тамуєш ти спраги?
Орел аж дивується звисока,
Ти ж падаєш від утоми, диваче?
Відповідає Людина Орлові:
Орле, справді, я ледве вже нипаю,
Останні вже сили кладу на дорогу.
Та коли ж доторкнусь до баклаги,
То випю всю воду до краплі
Не лишиться й краплі надії.
Орле, справді, я ледве вже йду,
Немає снаги в мене, Орле,
Мною рухає тільки надія.
Випив би воду не лишив би надії
Ось тобі, сину, казочка,
А мені бубликів вязочка Спи!
Мамо, а надія вона така сильна?
Найсильніша з усього, мій сину, надія!..
Надійся, що перележиш
І помандруєш до школи Тож спи!
Мамо, мені вже за пятдесят,
У мене вже діти, в дітей моїх діти,
Не знаю, чи виживу, в школі у мене
Ти всюди дихаєш. Все з матері:
Світ починається з матері:
Все банальне, усе найпростіше
Мабуть, найдошкульніше в досвіді.
Скажи мені правду, матусю.
Казку мені повідай я написав
Більше тисячі казок, та казка твоя
Світиться сонечком, мої ж лише місячні,
Розкажи мені казку про старість, матусю!..
Я розповім тобі казку на старість.
Летів ворон з теплих сторон.
Пташат своїх ніс під крилами.
І запитав ворон одне пташа:
А чи будеш ти батька носити,
Коли батько постаріє?
Буду, таточку, буду! збрехало пташа.
Кинув ворон його об камінь.
Запитав ворон друге пташа:
А чи будеш так батька носити,
Коли батько постаріє?
Буду, таточку, буду! збрехало пташа.
Кинув ворон і друге пташа об камінь.
Запитав ворон третє пташа:
А чи будеш так батька носити,
Коли батько постаріє?
Буду носити, батьку, буду,
Та тільки своїх дітей!
І поніс ворон третє пташа в гніздо,
Правду почувши від нього
Не мати, не батько вінець, а дитина.
Спасибі, мамо, за казку
Дитиною будеш для мене навіки!