З Хору виходить жінка.
ЖінкаЯ не студентка вже давно.
Я завуч пятсот тридцять сьомої школи
З Ленінграда,
Ротмістрова Рената Олександрівна.
Я вірю кожному слову в цій школі.
«Волати» треба про неї не сперечатись,
Не скромно писати
В журналах для адміністрації.
Я щаслива. Переконалась на практиці
Виховувати треба добром,
Щирим ставленням до вихованців.
В школі не мусить бути
Жодної краплі брехні і злості,
Гучних непотрібних фраз і наказів.
Лише атмосфера довіри повної
(А в школі я побачила довіру)
Родити може справжню людину,
Що вчиться не для карєри майбутньої,
А для створення
Гармонійно розвинутого суспільства.
Спасибі вам, що ви є, Учителю!
Я вірю кожному слову в цій школі.
В таких школах потрібно
Складати програми, перевіряти експерименти.
Адміністрації треба вчитись тут
Глибині пізнання проблем,
Творчості, працелюбності,
Великій скромності, любові до людини.
Я просто захворіла
«Білою заздрістю»,
Я вірю кожному слову в цій школі.
Вірю!
Входять двоє в чорних масках.
Двоє в чорних маскахА ми не з книги, ми не з книги,
А можна ми підсипем криги
На ваші голови гарячі,
На ваші сліпаки незрячі,
На ваші слинені цитати
Нас не хотіли записати,
Ми вам дозолим бійтесь до5золу.
Бо ми вриваємось без дозволу!
Перший в чорній масці
Це він старається все для слави.
Багач за свій рахунок музей собі робить.
Ти знаєш:
У нього в швейцарському банку
Лежить два мільйони!
Другий в чорній масці
А мати ходить старцює!
Входить Хор, наступає на двох в масках.
ХорАну геть звідси! Забирайтесь, наклепники!
Щоб і сліду вашого не було!
Двое в чорних масках щезають. Та з Хору виходять двоє інших, вже без масок. Вони представляються.
Двоє з хоруМи вологодські вчителі.
Прекрасна школа. Дивний Вчитель.
Але дивує дещо нас.
Я фізик сам.
Коли б він фізиком був, то не писав би,
Що в оранжереї вони створюють
Штучний грім, і блискавку,
І штучний дощ. Се ж нісенітниця!
Я сам біолог.
Або гній на поле по трубах.
Сконструювали, пише, учні.
Що? Насосами? Пульпою?
Все вигадане до кінця.
Неконтрольованість фантазії.
Виривається з Хору третій вчитель, соломяний бриль тримає в руках.
III вчительВи, знаєте, мене спровокували.
Я сам з Одеської області,
Я сам, я сам його обожнюю.
Аж раптом отаке: читаю якось,
Що учень його виростив пшеницю
Шістдесят центнерів з гектара.
І я благав у долі: пронеси,
Щоб не довідавсь Ремесло про це
А чи Лукяненко, який скандал!
А йому це навіть байдуже
Десяток центнерів туди,
Десяток сюди великим легко
Їх перекидати?!
Або ще таке пише:
Дерево в саду виростили
І все прищепили на ньому:
Сливи і груші, яблуні і абрикоси.
Подумайте! Просто дерево життя.
Просто груші на вербі.
І я благаю в долі захисти,
Пронеси його од фантазій,
Ізціли його реалізмом,
Дай йому в чисту душу
Ясності і прозірливості
Не занось його на поворотах!
Влітає на крилах болоневого плаща журналіст, весь ентузіазм, весь порив, весь клекочучий і гнівний, Власний кореспондент Захоплення (чи Істини).
ЖурналістТа як ви можете, шановні!
Дрібнитись як ви можете, шановні!
Умийте он ракету в неї сопла замурзані!
Корабля підсушіть він океанами йде!
Сонцю прочистіть протуберанці!
Це вічна людська драма:
Ми не вміємо розпізнавати велике,
Коли воно надто близько до нас,
Нам ліньки задирати свої голови,
Щоб Арарат побачити за хмарами,
Нам зіркості бракує,
Щоб обриси його пізнати розумом.
Життя його і творчість
Це ж багатство національне,
Тож бережіть його, немов зіницю ока.
Коли ще родиться такий, як він, учитель.
Десь літ за пятдесят, а може, і всі сто!
А може, і пізніше, вчителі!
Хіба ж книжки його це інвентарна книга,
Де можна все помацати рукою?
Хіба у вченім мрійник не живе?
Яка ж духовність так! високогірна
Панує в його школі, в його книгах,
За цю духовність сонячну, за радість,
Що ми його сучасники,
Так, всі: і друзі, й опоненти,
І ворогове, воріженьки теж,
Ми всі його сучасники!
Слово вченому спокійному, врівноваженому, резюмуюче слово.