Жива книга вражень відвідувачів павлищанськоі школи
Виконують учасники Хору.
I учасникЯ пан Вільох, Ян-Тадеуш, професор
З Варшавського університету.
Ваша школа може бути взірцем
Для сільських шкіл Польщі.
Війнуло на мене свіжим вітерцем.
Сповідуюсь тут мигцем.
Розберусь слова будуть довші.
А все ж якась лавина озону
Шугнула в мою скептичну персону.
Я Калмоші Шандор, доцент з Угорщини,
З педінституту, із міста Печа.
Читав я книги ваші, друже,
А зараз тут бачив те,
Що в книгах ваших, юне й дуже,
Весняним проліском цвіте.
Ось в чому суть тут віра в серце
Дитяче є понад усе,
А віра те священнеє зеренце,
Що стебла в небо понесе.
Бо з найніжнішого ніжніший
З роси й води дитячий світ.
Коли ти добрий будь добріший,
Коли жорстокий будь мудріший
І вчись добра під старість літ.
Нова людина буде, буде!
Її у кільчику зерна
Побачив я в цей тихий будень
Із ваших справ встає вона!
Із ваших книг встає вона!
Мов колос з кільчика зерна!
Я Мировицький з Мирослава.
Сюди мене пригнала слава
Учителя цього. Я вчитель сам.
Йому не вірив ні на грам.
Із Сумщини велосипедом
Сюди пришпарив. Моїм кредо
Є те помацав, то повір,
А так не вірю я в папір!
А він зумів-таки, зумів
Підняти всіх учителів
До рівня вчених і дослідників!
А я собі одним з нахлібників
Тепер ввижаюсь. Срамота!
А вчились разом. Де ж мета
Моя? На дні в чарчині!
А дні скотились по стежині
Кудись в яри, в тартарари
Із юності, немов з гори.
Скажи ж тепер мені, Учителю,
Чи я звестись ще маю силу,
Чи даром гнав велосипед
До тебе шпальтами газет
Мене ти вистьобав без імені.
Жилось в добрі, як у багні, мені.
У мене сімдесят кролів
І сто курей це біля хати.
Це царство біле пелехате.
І в класі сорок теж голів
Це вже дівчачих і хлопчачих,
Насмішкуватих і ледачих
Тож за кролями і курми
Собі здавався між дітьми
Якимсь чужим, дивакуватим!
Спішив буркун кролям я рвати,
Хапав зерно в комірника,
Дружина в мене теж така,
Так зіпяли ми зо дві хати,
А далі що вже третю пхати!
А далі що в машину перти
І так доперти аж до смерті!
Дітей нема своїх. А в школі
На серці, на душі мозолі
Бо ж стали ми як чужаниці,
Нас заклювали кляті птиці,
З нас душі виїли кролі
І стали ми лихі і злі.
Я якось прочитав тебе.
Те царство куряче рябе
Мені в очах заряхкотіло,
Сміялось з мене знахабніло,
Ще й та розпроклята свиня
Підсміювалась навмання
Я був збісився. За ломаку
Та й ну на неї у атаку.
А там зчепився із дітьми,
Тут жінка бахнула дверми
І ледь ухоркала проклятого
Боялась дуже за зарплату
Отож пригнав велосипед
І вже назад ані вперед
Не рушу. Звівся нанівець.
Невже нам з жінкою кінець?
А може, ми ще маєм силу
Підвестися з багна, Учителю?!
Входить молода жіночка, вся сиропна, щаслива, капелюшок на бочок, під пахвою купа книжечок.
ЖінкаЯ Палазя Гарбуз. Я заочно
Скінчила вуз. Я приїхала.
Така віхола була. Та це ж Мекка.
Я приїхала дуже здалека.
Я приїхала.
Я познайомилась. Я була.
Тепер розказуватиму для свого села.
Була. Дихала. Руку не митиму
З ним поручкалась говоритиму.
Інтелігентні дуже вони. Ерудовані.
Губи в них для жінок зачакловані.
Сісти хотіла на стіл. Коліна виставила.
А вони мене за двері виставили.
Мабуть, жінка дивилась в щілину.
Дуже вчені вони.
Серцем до них лину, лину, лину!
За нею входить Хор хлопців і дівчат. На грудях у них значки з портретом А. С. Макаренка.
ХорМи студенти різних факультетів
Коломенського педінституту Московської
області, члени макаренківської бригади.
За три дні, що ми були в стінах цих,
Взяли ми те, що не спізнати і за роки
Навчання. Скільки лих і лих
Нас обмине! Який у нім глибокий
Заряд добра, любові, чистоти
У намірах створить людину!
О, як сердець дитячих досягти,
Зуміть, як він, бодай наполовину!
За три дні ми спізнали три істини:
А це Народ. Це Труд. Це Хліб.
Священна трійця.
Це не молитва.
Істини окріп.
Тож повторіть. Не бійтесь.
Повторіться.
Це ж істина Народ, і Труд, і Хліб.
З Хору виходить жінка.