«Бог» підходить до «Адама», доторкається до його плеча і зверхньо просить:
«Бог»Навчи мене любити, чоловіче.
«Адам» не бачить «Бога». Він бачить сонце в очах «Єви».
ХорМужчина не відчув святого доторку
Всесильної господньої десниці
Він в сонце Євине дивився.
А бог був злим, пімстливим дідуганом.
Він був жорстоким,
Він кричав з безсилля.
Ах так, людино!
Значить, ти не хочеш
Навчить мене любові?
Постривай, навіки
Мене ти згадуватимеш!
З цієї миті старій!
Година кожна у житті
Вбиває твою молодість і силу
По крапелині буде так, і годі!
Тож перетворюйся в руїну,
А я прийду
Десь літ за пятдесят
І подивлюсь,
Що лишиться в очах твоїх, людино.
«Бог» з «Архангелом Гавриїлом» виходить. «Адам» одягає собі бороду, «Єва» закутується в хустку вони знову завмирають в попередній позі. Знову заходить «Бог» з «Архангелом Гавриїлом».
ХорІ бог прийшов десь літ за пятдесят.
Дивись: вже не халупа,
А хата ясноока поміж вишень,
Де був пустир, який садок веселий,
Пшениця ген на нивах дозріває,
Сини орають в полі,
Пшеницю доньки жнуть,
Гасають внуки на лугах.
Під хатою на призьбі
Сидять дідусь з бабусею Адам і Єва
І дивляться то на ясний світанок,
То в очі одне одному.
І бог в очах побачив,
Таку красу побачив бог
В очах і чоловічих, і жіночих,
Величнішу, ніж досі в них горіла,
Могутнішу, ніж досі в них палала.
Побачив не лише Любов,
А й Вірність запримітив,
І бог розгнівався,
Аж руки задрижали.
Так мало тобі старості, людино!
То помирай же, помирай у муках,
Ставай землею,
Прахом стань і тліном.
А я прийду невдовзі й подивлюсь,
В що перетвориться твоє кохання.
«Бог» виходить. З ним «Архангел Гавриїл». Щезає і «Єва». «Адам» залишається один. Потім передня ява.
ХорТри літа проминуло
Знову бог прийшов з архангелом.
І бачить бог:
Сидить дідусь біленький
Над невеличким горбиком могили,
І бачить бог:
Смутні в людини очі,
Та в них палає жаром
Ще, ще могутніша
І вже неосягненна
Краса людська
Така страшна для бога.
Не тільки там Любов,
Не тільки Вірність,
А й Память серця бог побачив.
І затремтіли в бога руки з ляку,
І од безсилля серце затремтіло.
«Бог» підходить до людини, падає перед «Адамом» на коліна і починає благати.
«Бог»О, дай мені, людино, цю красу!
Що хочеш, те й проси
В обмін на неї дай лише.
Не можу.
Надто дорого вона мені дісталася,
Їй ціна ж бо смерть,
А ти безсмертний, кажуть.
Бери безсмертя,
Молодість бери,
Віддай мені лише Любов!
Мені нічого не потрібно.
Ні вічна молодість,
Ані докучливе безсмертя
Не можуть дорівнятись до Любові!
«Бог» встає з колін. На тлі пшеничного поля і ранкової зорі стоять в золотих колосках юнак і дівчина, міцно сплівши руки, і дивляться то на сонце на небі, то на сонце в очах одне одного.
ХорНайбільше диво світу це Любов!
Схопився бог за голову руками
І геть пішов на небо.
І відтоді людина стала
Богом на землі.
Нема нічого кращого від сонця,
Яке в твоїх очах для мене сходить.
Нема нічого кращого від сонця,
Яке в твоїх очах мені палає.
Нема нужденнішої на землі людини,
Яка нікого у житті не любить.
Хай славиться Любов це вічне сонце,
Яке людину творить із людини
Жива книга вражень відвідувачів павлищанськоі школи
Виконують учасники Хору.
I учасникЯ пан Вільох, Ян-Тадеуш, професор
З Варшавського університету.
Ваша школа може бути взірцем
Для сільських шкіл Польщі.
Війнуло на мене свіжим вітерцем.
Сповідуюсь тут мигцем.
Розберусь слова будуть довші.
А все ж якась лавина озону
Шугнула в мою скептичну персону.
Я Калмоші Шандор, доцент з Угорщини,
З педінституту, із міста Печа.
Читав я книги ваші, друже,
А зараз тут бачив те,
Що в книгах ваших, юне й дуже,
Весняним проліском цвіте.
Ось в чому суть тут віра в серце
Дитяче є понад усе,
А віра те священнеє зеренце,
Що стебла в небо понесе.
Бо з найніжнішого ніжніший
З роси й води дитячий світ.
Коли ти добрий будь добріший,
Коли жорстокий будь мудріший
І вчись добра під старість літ.
Нова людина буде, буде!
Її у кільчику зерна
Побачив я в цей тихий будень
Із ваших справ встає вона!
Із ваших книг встає вона!
Мов колос з кільчика зерна!
Я Мировицький з Мирослава.
Сюди мене пригнала слава
Учителя цього. Я вчитель сам.
Йому не вірив ні на грам.
Із Сумщини велосипедом
Сюди пришпарив. Моїм кредо
Є те помацав, то повір,
А так не вірю я в папір!
А він зумів-таки, зумів
Підняти всіх учителів
До рівня вчених і дослідників!
А я собі одним з нахлібників
Тепер ввижаюсь. Срамота!
А вчились разом. Де ж мета
Моя? На дні в чарчині!
А дні скотились по стежині
Кудись в яри, в тартарари
Із юності, немов з гори.
Скажи ж тепер мені, Учителю,
Чи я звестись ще маю силу,
Чи даром гнав велосипед
До тебе шпальтами газет
Мене ти вистьобав без імені.
Жилось в добрі, як у багні, мені.
У мене сімдесят кролів
І сто курей це біля хати.
Це царство біле пелехате.
І в класі сорок теж голів
Це вже дівчачих і хлопчачих,
Насмішкуватих і ледачих
Тож за кролями і курми
Собі здавався між дітьми
Якимсь чужим, дивакуватим!
Спішив буркун кролям я рвати,
Хапав зерно в комірника,
Дружина в мене теж така,
Так зіпяли ми зо дві хати,
А далі що вже третю пхати!
А далі що в машину перти
І так доперти аж до смерті!
Дітей нема своїх. А в школі
На серці, на душі мозолі
Бо ж стали ми як чужаниці,
Нас заклювали кляті птиці,
З нас душі виїли кролі
І стали ми лихі і злі.
Я якось прочитав тебе.
Те царство куряче рябе
Мені в очах заряхкотіло,
Сміялось з мене знахабніло,
Ще й та розпроклята свиня
Підсміювалась навмання
Я був збісився. За ломаку
Та й ну на неї у атаку.
А там зчепився із дітьми,
Тут жінка бахнула дверми
І ледь ухоркала проклятого
Боялась дуже за зарплату
Отож пригнав велосипед
І вже назад ані вперед
Не рушу. Звівся нанівець.
Невже нам з жінкою кінець?
А може, ми ще маєм силу
Підвестися з багна, Учителю?!
Входить молода жіночка, вся сиропна, щаслива, капелюшок на бочок, під пахвою купа книжечок.