В третiй, вигнутiй луком, надвiрнiй, стiнi прорiзане вiкно, вузьке-вузьке та глибоке, майже не вiкно, а бiйниця; i в ясний сонячний день через ту розщiлину мало до дiвочого покою свiту сягає, а тепер воно якось лиховiсне чорнiє. Проти вiкна, в гострiм кутку, навпаки, лагiдно й ясно: багато наставлено там богiв i в рамах, i в ризах коштовних, i київського, i польського письма, а перед ними на довгiм шнурку, оздобленiм паперовими квiтами, висить лампадка. Легесеньке тремтяче свiтло її осяює стиха святобливий лик божої матерi, що своєю ризою закрила мир вiд напастей; променистими хисткими пасмами стелеться свiтло по мурах i по високих склепiннях, яскрить по гранястому склу, миготить на однiй сулiї, м'яко лежить на рiжку подушки i на розсипаних по їй хвилях з русявого шовку i никне в сутiнi на круглiй стiнi; а на долiвцi, пiд лампадкою саме, тремтить пляма кругляста, вiд неї довгими смужками розбiгаються тiнi, ламаються по стiнах i збiгаються аж на склепiннi бiля залiзного гака, до якого i шнурок причеплено. Химернi довгастi тiнi маревними нарисами лежать на бiлiй сосновiй пiдлозi, повзуть по мурах, хитаються, тремтять i сповнюють кiмнату якимсь таємничим смерком.
А надворi скаженiє буря; вiтер гуде i жалiбно в коминi виє, мов голосить по згубi когось близького, дорогого В куточку трiскотить стиха лампадка та вчувається часами стогiн задавленого ридання.
На лiжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушне; тiльки часами ледве примiтне здригаються плечi у неї. Спала з неї намiтка i одним кiнцем на подушцi звисла, а другим долi лягла; коса вибилась з-пiд кораблика i, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечi; одно крило плахти вiдхилилось свавольно i виявило огрядну нiжку, узуту в червонi чобiтки з срiбними пiдкiвками. Тiльки на частинi голiвки, на заломi коси та на одному плечi лежать свiтовi плями, а решта в темрявi з наметика потонула.
Край вузького вiкна, схиливши на руки чоло i втопивши очi в чорну пiтьму, сидить мовчки Орися; вона силкується туди прозирнуть, куди пiшли дорогi її серцю люди, вона прагне дiзнатись, що дiється тепер у мiстечку Бушi i в пригородi; але густий морок закрива вiд неї далину чорним серпанком, i тiльки коли-не-коли на тiм морi безпросвiтної темряви заблима якась непевна iскра i згасне
Орися повернулась до образа i зупинила на дiвi пречистiй свої замисленi очi; вiд довгих вiй лягла сутiнь стрiляста на її личко блiде; руки їй з несили на колiна впали i сплелись у стисi нервовiм; у нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго i нерухомо так сидiла Орися; чи вона складала з благання молитву, чи доручала небеснiй розважницi свою тугу-печаль зосталося то таїною.
Нарештi Орися повагом перевела свої очi, що свiтилися темним вогнем, на лiжко, на Катрю i на її виду перебiгла хмарина.
Годi, Катре! промовила вона строго. Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба її для останньої боротьби.
Катря ще бiльш заридала безнадiйно i глухо, i її плечi заколихалися пiд хвилями збурених мук.
Грiх! От перед цiєю святою матiр'ю грiх! показала на образ Орися. Вона вiддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за вiру святу й за вiтчизну вмерти!
Не те, не те!.. вiдповiла риданнями Катря, пiдвiвши голiвку i спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-пiд очiпка впало на її заплаканi очi i надало молодесенькому обличчю вираз дитячий нестотно ображене дiвчинятко заплакало, почувши ласку уперше. Не те! А дай менi виплакатись! Дай менi в останнiй раз тут на самотi натiшитись своїм лютим горем а там уже я не заплачу!
Сором з своїм горем тепер панькатись! ласкавiшим уже голосом корила Орися, присiвши до Катрi i гладячи її шовкове волосся. Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тодi б могла а воно ж на всiх нас злягло рiвним тягарем i роздавить усiх нас разом, укупi
Не на всiх, не на всiх однаково! гвалтовно скрикнула Катря i заломила в скрутоньцi руки.
Як неоднаково? навiть схопилась Орися. Та хiба у тих, що пiшли туди на певний загин, не було нi радощiв, нi втiх на землi, або що?
Може, й були, та вони вже ними натiшились, а я не нажилася ще на свiтi вiдмовила, рвучи слова, Катря.
А я чи нажилася? спитала нервово Орися. Туди на муки на страту мiй батько пiшов єдине моє кохання, єдина вiдрадiсть єдина моя слава i втiха; але глянь я не плачу i не збентежу його останньої хвилини сльозою.
Ох, правда, мовила Катря, гамуючи сльози. I ти не нажилася, але ти й не жила зовсiм! Ти не зазнала iще того щастя, яке охоплює райською жагою i розум, i волю, i серце, i всю людину цiлком приковує до втiхи земної ти ще не кохалаї