Так, так! вiдiзвались деякi весело. А такого убгати, як ти, то й тижня мало!
Так, стало буть, панове, на тому й стоїмо, щоб затримати їх тут, та й квита, по-моєму, хоч навiть на тиждень, а вмирати, братцi, козакам не диковина, сказав сотник i надiв на голову високу смушеву шапку з червоним верхом i кутасом.
Даймо,вставив старий козарлюга, що настояще, по правдi сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсiм умерти, то ще не доводилось Ну та це пусте спробувати можна.
Тим паче,додав сивий дiд, що доведеться тiльки раз на вiку скуштувати того меду!
Всi засмiялися i якось весело пiдбадьорились.
Так слухайте ж мого наказу, єказав сотник, i все козацтво мовчки, покiрливо поздiймало шапки. Всiми своїми потугами, наскiльки в нас є, ми засядемо в пригородi: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лiвого невилазне провалля, а просто добре окопище з гакiвницями та гарматами; вiдтiля нас i зубами не витягнуть: прохiд до валiв i вузький, i занадто довгий; їм розвернути своїх потуг буде нiде, а ми їх потроху i почнемо лущити та локшити потiха вийде, та й годi!
Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!
Нащо й краще! пiдмiцнили чупруни.
Ну, а коли нас, по божому попуску, з тiєї позицiї виб'ють, то ми перейдемо у мiстечко, i тут хоча й труднiше нам вiдбиватися буде, проте ще днiв зо два чи зо три продержимось
Чого не продержатись? Продержимось! пiдкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалнi здiймав хоругов.
А щодо замка, то ми його лишимо на дiтей, на дiдiв та на жоноту, провадив сотник.Доки ми будемо кришить ворогiв, то й вони допомагатимуть нам з високих бiйниць, а коли ми всi поснемо сном козацьким, то нашi сестри й подружжя продержать ще замок днiв з пару, бо вiн i сам по собi недосяжен. А коли нарештi увiрветься всередину ворог, то вони зумiють не датись у руки живцем i не попустять наших святинь на поругу!
Не дамося живцем! покрикнула грiзно жонота.
Зумiємо вмерти, вiдказала вiдважно Орися, виступаючи наперед, i святинi нашої в руки поганцiв не кинемо!!
Батькова дочка! зауважив кобзар.
Ну, попрощайтеся хто з ким хутко, по-козацьки, i гайда у пригород, в шанцi: того й гляди, що голомозi захочуть нас навiдати.
Юрба заколивалась; намiтки помiщалися з шапками, хустки i стрiчки з шликами; стихло все, i тiльки вчувались то поцiлунки гарячi, то обiйми мiцнi, то зiтхання; але жоден стогiн, жодне ридання не вразило завзятцiв, i хiба-но крадькома на чиїх-не-чиїх чорних молодих та яскравих очах набiгла була сльоза неслухняна, та й та зронилася безгучно на землю
Сотник Завiстний протер очi, поправив вуса i обняв гаряче свою одиницю, свою останню на життi втiху Орисю.
Прощай, доню! промовив вiн переривчастим голосом. Ти знаєш як тебе я люблю нiхто, як бог Його воля! А от пам'ятай, що покiйну матiр твою один пан, що наїздом мiй хутiр спалив, хотiв був до себе узяти Дак вона сокирою йому голову провалила; побоялися приступити до неї надвiрнi та й спалили з хатою разом.
Пам'ятаю, батьку, велебно вiдповiла Орися. За мене не зчервонiєш,ти, вiр!
Сотник ще раз пригорнув свою доню до серця i хапливим кроком попрямував просто до брами, крикнувши всiм:
Пора! За мною!
I всi, насунувши аж на очi шапки, рушили мовчки до брами. Насовувалась на землю смеркова мла, i в пiтьмi тiй ледве-ледве було запримiтити, як одномiрне коливалися списи й шапки i як довжелезна многоголова потвора, немов баєчний той змiй, вповзала у браму широку.
Орися стояла довго i нерухомо край скелi, втопивши в холодне, беззоряне небо свої допитливi очi; але воно було невiдмовне, глухе; чорна хмара грiзно здiймалась зi сходу, i в неосяжнiй пiтьмi миготiли лишень блискавицi далеких пожарищ
II
Нiч. Тихо й похмуро в Орисинiй свiтлицi, що в закутнiй баштi. Висока цiвчата середина, обмежована товстелезними мурами, дiлиться стiнами нахрест; в одному з сегментiв умiстилась кiмната, чудної форми, з високою стелею, яка закiнчалась склепiнням.
Пiд одною прямою стiною, до богiв приголiв'ям, стоїть лiжко дiвоче; з-пiд глазетового наметика визира безлiч подушок i подушечок у бiлих як снiг пошивках. Пiд другою прямою стiною широко розсiлася груба; блискучi кахлi розмальованi хитро вiзерунками; на довгiй лежанцi грiються товстi сулiї i сушаться трави пахучi. Тут же побiч i низенькi дверi вхiднi; над ними висить мальована напрочуд картина