Ох, правда, мовила Катря, гамуючи сльози. I ти не нажилася, але ти й не жила зовсiм! Ти не зазнала iще того щастя, яке охоплює райською жагою i розум, i волю, i серце, i всю людину цiлком приковує до втiхи земної ти ще не кохалаї
Почiм ти знаєш? вiдказала упавшим голосом Орися i провела рукою по бiлому чолi, немов бажаючи змести з його уїдливу болiч. А може, кохання моє ще страшнiшою п'явкою вп'ялось менi в серце!
Твоє кохання! нестямилась Катря, пiдвiвши голiвку i затаївши враз сльози: дитяча цiкавiсть перемогла її страждання.-Ти, моя перша подруга, посестриця, i нiколи менi про те не промовила й слова.
Суть такi рани, якi жадалось би i вiд себе самої сховати, а не то що вiд миру, важко зiтхнула Орися, вiдвернувши вiд Катрi свiй зрушений вид.
Орисю! Рiднесенька! Зiронько моя! обнiмала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати i ласкаючи свою товаришку по горю. Скажи менi хто? Подiлись горем легше буде Коли виплачешся i розважиш тугу завжди на душi легшає
Ти пам'ятаєш того козака Антона Корецького що до нас приїздив у Бар?
А, пам'ятаю, пам'ятаю Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синiми очима i бiлим панським лицем?
Так, так!
Як не пам'ятати! Пам'ятаю i за сто сажнiв пiзнаю! Я в його, коли признатись тобi,усмiхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивiдає,мало-мало не закохалась Не здолала чисто й глянути на тi закрученi вусики Тiльки тривай зупинилась вона, мiркуючи Адже ж то брат твiй? Вiн тебе називав сестрою?
Нi, вiн не брат: вiн по кровi менi був зовсiм чужий, а по серцю ех! Орися нетерпляче махнула рукою. До чого цi спогадки тепер? Навiщо намучене серце вражати?
Квiточко моя, сонечко ясне! благала Катря. Скажи повiдай, хоч кришечку хоч капелиночку!
Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко, годилась через силу Орися. Довго розказувати, а ще довше переживати тi муки. Бачиш, я з тобою спiзналася в Барi, а ми перше сидiли далеко на хуторi, я там росла ще дитинкою I так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто мати жила кохала, ласкала мене Я її ледве згадаю Потiм наш хутiр спалили матiр теж Як приїхав на пожарище батько, позеленiв, заскреготав зубами i знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся i привiз хлопчика на кульбацi, лiт дев'яти. "Знайшов, каже,сироту без-притомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!"-Орися змовкла, пригнiчена вагою спогадiв давнiх.
Ну, ну! Що ж далi? допитувалась зацiкавлена Катря.
Що ж? Звичайно став вiн у нас мешкати в другiм хуторi, ми переїхали далi вiд Бугу; росли ми вкупi, як брат з сестрою, вкупi бiгали, пустували, гулялись ну, призвичаїлись, порiднилися ех, та що й згадувати!
Нi, нi! Докажи-бо, хоч капельку!
Ну, виросли ми; а вiн стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Спiвав гарно Батько почав його вчити герцям лицарським, брав i на Запорожжя з собою в науку Потiм вiн приїздив до нас такий радiсний та щасливий i до Бара ото а вже я його так ждала й виглядала, як божого свiту Ну, ми й покохались.
Так де ж вiн, твiй Антось?
Не питай! Як вiн присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника iз голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що вiн дарма не скаже
I ти викинула? Забула його?
Не руш! Годi! сказала рiшуче Орися, зсупивши брови вiд вразької, наболiлої муки, i Катря припала до її колiн i притихла, почувши незмiряне горе.
Знишкли посестри, немов занiмiли, замерли, однiй болiч здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, i Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєї подруги на колiнах.
Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне веде якийсь спiв похоронний
Немов темна мармурова фiгура, сидить нерухомо Орися;
її погляд сягнув далеко-далеко i потонув у чорнiючiй млi
Зринають з пiтьми перед нею другi, непохожi картини, i вiє вiд них i свiтлом, i ласкою, i теплом.
Тихий лiтнiй вечiр. На заходi гасне поволi рожевистий свiт. Бiля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира i ложки, i миски А своєму коханому Орисенятку дає медовики й вишнi. На призьбi сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша i приязно, кохано зазира йому в вiчi. Розтопиривши рученята, пiдбiгає з смiхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустрiч клубочками дим їй весело, вона заливається, аж дзвенить, i навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тодi злякано хапає її i притискає до лона.