Пашка. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш i за матiр чим i як слаба.
Катря. Та про це дiло, то, може б, до знахарки краще
Пашка. То таки лiкар, вчений, а то Он i люде всi дякують, що пособля.
Катря. Та я тим тебе i послухала, що ти про матiр нагадала, а сама б зроду не насмiлилась
Пашка. То й добре: от i за матiр порадимось, i прогуляємось до Росi, бо ти все дома та дома, аж занидiла.
Катря. Гуляти то дарма; а от лiкар чи й пiде? Ми бiднi
Пашка. Що ти? Вiн такий добрий; до самого найбiднiшого пiде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, то й вилає добре!
Катря. Вiн сам тут сидить? Чи й
Пашка(пiдморгує). Там i панич.
Катря. Геть!
Пашка. Та ну, справдi, ходiм! Адже ти хотiла й до школи ходити i про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!
Катря. Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер
Пашка. А може, скажеш, Михайло не гарний?
Катря. То що?
Пашка. Як одягне жупан, та дорогим поясом пiдпережеться, та сиву шапку набакир, - i очi б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку!
Катря(засоромившись). Та годi вже! Чи так закохалася!
Пашка. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!
Катря. Отакої!
Пашка. Такої ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом i плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!
Катря. Вiн i спiва славно, голосно так та чуло; та все наших пiсень, тiльки таких, що я й не знаю слухала б i не наслухалась!
Пашка. Бач, для тебе й спiвав!
Катря. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше i слово промовити з паничем, а вiн нiчого, зовсiм простий, ласкавий: розказує таке все цiкаве, а часом смiшне, i так звичайно, з великою шаною Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.
Пашка. Чого? Ото дурна! (Засмiялась).
Катря. Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвичаєна, у дворi була.
Пашка. Такi ж люде. Ну, ходiм же, ходiм! Чого ми будемо тини пiдпирати, коло хвiртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).
Катря(озираючись). Як тут славно! Квiтки якi хорошi, дух такий
Пашка. Хiба ти нiколи не була?
Катря. Нi, вперше. А то куди отi широкi стежечки?
Пашка. До горниць, до ставка. Хочеш я тебе кругом обведу?
Катря. Нi, нi, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защемiло всерединi Ходiм звiдси мерщi, бо мене чогось i сум, i страх огорта краще другим разом.
Пашка. Вигадай ще!
Вихід XI
Михайло, Катря i Пашка.
Михайло(виходить з рушницею на гонок). Тiбора!! Тiбора!! Iсi! I де вона забiгла? Зiпсують чисто собаку! (Зуздрiвши дiвчат). А!! Здоровенькi! (Пiдходить, подає руки). Спасибi, що прийшли.
Пашка. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.
Катря. Ви не слухайте її, то вона жартує.
Пашка. Далебi! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала i про кого?
Катря(сiпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її вона такого
Михайло. Та чи я ж повiрю? Хiба я не знаю Пашкиних пустот!
Катря. Не вiрте, будь ласка
Пашка. Нi, нi! Не бiйся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матiр слабує.
Михайло. О? Давно? Що ж такого?
Катря. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гiрше сталося: сказать би, натрудились, так я вже ж i до хазяйства нiкуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тiльки й на свiтi: ото вся моя й родина!
Михайло. Не тривожся, голубко; я з Павлом навiдаюсь. Де ваша хата?
Катря. На Горбанiвцi; зараз за цвинтарем, коло тополi.
Пашка. Та от ми пiдемо з Катрею до Росi нарвати квiток та зiлля; то, назад вертаючись, i вас проведемо.
Михайло. Або краще я Павловi скажу та сам до вас на Рось вийду, а звiдти укупi й пiдемо.