Павло. I в думцi не маю, а все ж таки я б обачнiш поступовувавсь
Михайло. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навiть проти єднання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографiї ради
Павло. Яка там етнографiя! Чого лукавиш? Спiднички тягнуть Ти ж менi недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами!
Михайло. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!
Павло. Не за бидло а тiльки я добре знаю вашi ледачi нерви: отак вразить яке-небудь свiже личико ви зараз i ну упадати, залицятись така вже ваша вдача Панича ж порива поезiя, примха, а дiвча молоде, дивись, i пiдбите навiки.
Михайло. Тiльки подлячi ледаща здатнi на те! Павло, не зневажай мене; я б себе сам зненавидiв, коли б таку думку мав!
Павло. Вiрно: навмисно ти паскудства не зробиш; але, запалившись, стратиш розум в загарi[23].
Михайло. Нiколи в свiтi! Будь я проклят всiма, хто менi дорогий!
Павло. Дай боже! Але все [ж] краще не грай з вогнем, не дратуй нi своїх, нi чужих нервiв щоб, бува, несподiвано не закiнчити своєї справи мерзотою
Михайло (ображено). Значить, я на мерзоту здатний? З доброю шаною ти на мене дивишся! Спасибi!!
Павло(тисне руку Михайлу). Не сердься, друже: я тебе люблю за твоє серце чуле та добре; але воно й надто м'яке. Для того-то й кажу: стережись!
Вихід VI
Тi ж i Аннушка.
Аннушка(вбiга). Павло Платонович! Гдьо ви? (Побачивши Михайла). Ах, як я спужалась!
Михайло. А ви не пужайтесь, щоб, бува, вави не було.
Аннушка. Надсмєшники!
Павло. Чого там мене треба?
Аннушка. В барине тiк. Просють, щоб сю минуту прийшли.
Михайло. Що се ти вигадала «тiк»?
Аннушка. Звьосно: галава балить.
Павло. А! Не люблю я з цими слабими панiями возжатись!
Аннушка. Просють очiнно, штоб зараз, пущай безпрiмьонно.
Павло(з досадою). Та пiду вже! (Iде).
Михайло. Не ламай, будь ласка, хоч при менi язика по-собачому!
Аннушка. Я не виноватая, што мiньо по-благородному грамотi вивчено. З мiньо так требують Ви мене вчiть (манiриться), то я вже буду як слiд, по-мужичому, коли вам хочеться
Михайло. Хочеться? Цигане, цигане, якої ти вiри? А якої тобi треба?
Аннушка. На вас не догодиш.
Михайло. А ти лучче i не догоджай всякому.
Аннушка. Не всякому, а вам тольки. (Наближається, заграє). Забули?
Михайло. Ну, про мене i далi посунеш: минулося! Мене нудить од таких лакузованих перевертнiв.
Аннушка(образилась). Куди ж нам? Певно, з мужичкою якою знюхались! (Iде). Посмотримо!!
Михайло. От, освiта лакейська яких покручiв робить! З якого боку не глянь паскудство. Але й Павло крайнiй песимiст! У всякiй мализнi бачить злочинства! Та так же й жити не можна?.. Пiти ще приготувати набої: може, качок на Росi здибаю. (Iде до офiцини).
Вихід VII
Iван Андрiйович i Шльома входять з бокової дорiжки.
Iван Андрiйович(в халатi, з люлькою, все пихтить). Так трудно, кажеш, вiддати пшеницю за десятий?
Шльома. Ох, вельможний пане, трудно! Такий тепер народ, такий!.. Тiльки плюнеш далебi, так!
Iван Андрiйович. Що ж вони, каторжнi, кажуть?
Шльома. Та кажуть, пан з нас iз жили тягне, а йому ще хоцетьця олiю видушити! Гвульт! Не пiдемо, та й уже! У нас, спасибi боговi та царевi, свої надiли єсть, буде коло цого поратись, а пан нехай свого сам жне! Минулись тi роки, що розпирали боки!
Iван Андрiйович. Ач, гадюки! Це бунт! От випустили на волю гайдамак! Ти менi приготуй кiлька свiдкiв, то я до станового бумагу: покажу їм, скручу!
Шльома. Щоб гiрше не вийшло! Жнаєте шьо, вельможний пане? Краще їх прикрутiть ж толокою. Якшьо пан заборонить проганяти товар через скарбове толока, то їм нiкуди буде й ж хати випхнутись.
Iван Андрiйович. А що думаєш? Нехай пасуть, проклятi, по своїй пшеницi!
Шльома. А пан тодi що скаже, то й мусять. Поки, вельможний пане, отого хлопа не взяв у лещатах, то вiн, вибачайте, як швиню борсається; а як його з чуприном тримаєсь, то воно робиться, жвиняйте, таке мняке, як вiск; хоч до рани клади!