Чому ж ти бідкаєшся?
Хто бідкається?
Ісмаель стенув плечима. Вони знову зосередилися на ремонті помпи.
Гаразд. Більше не скажу ні слова, буркнув Ісмаель.
Яке горе. Мені не вистачатиме твого базікання. Закріпи натяжний ролик.
Твій ролик нікуди не годиться. Треба міняти помпу. Одного дня вона влаштує нам сюрприз налякає до смерті.
Юпер обдарував його своєю коронною усмішкою, що зазвичай призначалася митникам, портовій владі й різношерстим бюрократам.
Ця помпа належала моєму батькові. А до нього моєму дідові. А ще раніше
У тому-то й проблема, перебив його Ісмаель. Вона принесла би більше користі в музеї, ніж тут.
Амінь.
Я маю рацію. І ти це знаєш.
Грати на нервах дядька було однією з найулюбленіших розваг Ісмаеля, якщо не рахувати його пристрасті до плавання на вітрильнику.
Я не хочу продовжувати цю суперечку. Годі вже. Крапка. Кінець.
Щоб розвіяти останні сумніви щодо своїх намірів, Юпер енергійно й рішуче крутнув гайковим ключем.
Аж раптом у глибинах помпи почувся якийсь підозрілий тріск. Юпер усміхнувся хлопцеві. За дві секунди кришка натяжного ролика, який вони щойно закріпили, злетіла вгору й, описавши параболу над їхніми головами, помчала далі. Слідом за кришкою в політ вирушила якась деталь, схожа на поршень, комплект шрубок і невпізнані залізяки. Дядько й племінник спостерігали за польотом брухту, аж доки той вельми неделікатно приземлився на палубу сусіднього корабля, що належав колишньому боксеру Жерару Піко дужому, мов бик, і дурному, як вівця. Піко уважно оглянув уламки й здійняв очі до неба.
Юпер та Ісмаель переглянулися.
Сумніваюся, що ми помітимо різницю, зауважив Ісмаель.
Коли я захочу дізнатися твою думку
Ти запитаєш у мене. Домовились. До речі, ти не проти, якщо я візьму вихідний у суботу? Хочу дещо відремонтувати на вітрильнику.
Твій «ремонт», бува, не схожий на зеленооку білявку зростом метр сімдесят? багатозначно мовив рибалка, лукаво посміхнувшись своєму небожу.
Чутки розповзаються швидко, сказав Ісмаель.
Якщо їх розпускає твоя кузина, вони летять на крилах, любий племінничку. Як звуть твою даму?
Ірен.
Зрозуміло.
Нічого ти не розумієш.
Час покаже.
Вона симпатична. От і все.
«Вона симпатична. От і все», повторив Юпер, імітуючи холодну, байдужу інтонацію хлопця.
Забудь. Це погана ідея. Краще я працюватиму в суботу, перебив його Ісмаель.
Тоді почистиш трюм. Там уже кілька тижнів валяється гнила риба. Жахливий сморід.
Чудово.
Юпер зареготав.
Ти впертий, як твій батько. Тобі подобається ця дівчина чи ні?
Пф!
Не відповідай мені вигуками, Ромео. Я втричі старший за тебе. Вона подобається тобі чи ні?
Хлопець знизав плечима. Його зашарілі щоки нагадували стиглі персики. Нарешті він пробуркотів щось незрозуміле.
Переклади, звелів дядько.
Так. Здається. Я майже не знаю її.
Добре. Це набагато більше, ніж я міг сказати про твою тітку, коли вперше побачив її. А вона свята жінка, Бог мені свідок.
Якою вона була в юності?
Облиш. Інакше працюватимеш у трюмі всю суботу, пригрозив дядько.
Ісмаель кивнув і заходився збирати інструменти. Юпер витирав вимазані машинним мастилом руки, скоса позираючи на нього. Остання дівчина, до якої племінник виявляв цікавість, звалася Лаурою і була донькою комівояжера з Бордо. Відтоді минуло два роки. Йому було важко проникнути у потаємні думки Ісмаеля, але все вказувало на те, що його єдиною любовю стали море і самотність. Та дівчина напевно була особливою.
Я почищу трюм до пятниці, пообіцяв Ісмаель.
Він весь у твоєму розпорядженні.
Надвечір дядько й племінник зійшли на пристань, збираючись вертатися додому. Їхній сусід Піко досі вивчав загадкові уламки, розмірковуючи, де вони взялися. Можливо, того літа пролилися особливі «гвинтові» дощі. А може, небеса послали йому якийсь знак.
Коли настав серпень, родина Совелів цілком звикла до нового середовища. Їм здавалося, що вони прожили в Блакитній Бухті близько року. Ті, хто не знав їх особисто, довідалися всі подробиці їхньої біографії завдяки ораторському мистецтву Хани та її матері Елізабет Юпер. Якимось незбагненним чином інформація надходила до пекарні ще до того, як певна подія мала місце. Це дивовижне явище вочевидь було обумовлене як магією, так і звичайними пересудами. Ні радіо, ні газети не витримували конкуренції із закладом Елізабет Юпер. Гарячі круасани й свіжі новини пропонувалися відвідувачам з ранку до ночі. Отже, до пятниці єдиними жителями, які нічого не чули про «кохання з першого погляду», що поєднало серця Ісмаеля Юпера й новоприбулої Ірен Совель, були риби й самі «закохані». Не мало суттєвого значення, що сталося або могло статися між ними. Коротка морська прогулянка від Пляжу англійця до Будиночка-на-мисі була занесена до архіву літа 1937 року.
Перші тижні серпня справді пролетіли як одна мить. Симоні нарешті вдалося скласти вичерпне уявлення про Кравенмор. Список невідкладних господарчих справ був нескінченним: перемовини з місцевими постачальниками, перевірка рахунків, складання балансу, ведення кореспонденції Лазаруса тощо. Всіх цих клопотів було достатньо, аби заповнити цілу добу, не рахуючи часу, витраченого на те, щоб спати та дихати. Доріан осідлавши велосипед, який Лазарус любязно подарував йому на честь новосілля, став її поштовим голубом. За кілька днів хлопчик вивчив кожен камінчик, кожну вибоїну на дорозі, що вела до Пляжу англійця.
Щоранку Симона розпочинала свій робочий день, відправляючи кореспонденцію, яку треба було розіслати, й ретельно сортуючи отримані послання згідно з інструкціями Лазаруса. Вона завжди тримала при собі памятку один згорнений навпіл аркуш, де були стисло викладені всі чудернацькі настанови мсьє Жана. Жінка не забула, як на третій день свого перебування в Кравенморі припустилася помилки й мало не розпечатала один із листів, надісланих із Берліна Даніелем Гофманом. Останньої секунди память урятувала її, і вона згадала про заборону Лазаруса.
Послання від Гофмана надходили раз на девять днів із математичною точністю. Пергаментні конверти завжди були запечатані сургучевими печатками із відтиском герба у формі літери «D». Симона швидко звикла відділяти їх від решти повідомлень, не замислюючись про причини такого ставлення до відправника. Втім, у перший тиждень серпня сталася подія, що знову розпалила її цікавість загадковою кореспонденцією лялькаря з паном Гофманом.
Рано-вранці Симона навідалася до кабінету Лазаруса й залишила на його письмовому столі стос отриманих рахунків і квитанцій. Вона воліла приносити папери в першій половині дня, аби не турбувати лялькаря, коли той працюватиме. Покійний Арман мав звичку розпочинати день, проглядаючи рахунки й чеки. Допоки здоровя дозволяло йому це робити.
Отже, того ранку Симона, як завжди, увійшла до кабінету і вловила запах тютюну в повітрі, що вказував на те, що напередодні Лазарус засидівся тут до глупої ночі. Поклавши документи на стіл, вона помітила в каміні якийсь предмет, що димів посеред жевріючого вугілля. Заінтригована, жінка підступила ближче й спробувала розворушити попіл кочергою. Дивний предмет виявився купою паперів, які вогонь не встиг знищити. Вона вже збиралася піти собі, але раптом розгледіла сургучевий герб на аркушах. Листи! Лазарус спалював листи Даніеля Гофмана. Симона сказала собі, що, якими би мотивами він не керувався, це її не стосується. Відставивши кочергу, жінка вийшла з кабінету, рішуче налаштована ніколи більше не лізти в особисті справи свого покровителя.
Хану розбудив дощ, що настирливо барабанив у вікна. Перевалило за північ. Кімнату огортала блакитна темрява, далека заграва бурі, що лютувала над морем, малюючи примарні тіні. Було чути монотонне цокання одного з химерних годинників Лазаруса; очі на усміхненому обличчі циферблата безперервно рухалися сюди-туди. Хана зітхнула. Вона терпіти не могла ночувати у Кравенморі.
При денному світлі маєток Лазаруса Жана здавався їй гігантським музеєм, повним усіляких див і винаходів. Проте, коли наставала ніч, сотні механічних істот, маски та роботи перетворювалися на примарну фауну, що ніколи не спала, ніколи не втрачала пильності й, зачаївшись у темних закутках, спостерігала за тим, що відбувається в будинку; з мертвих облич не сходила посмішка, а невидющі очі витріщалися в нікуди.