Карлос Руїс СафонЛабіринт духів
ЦВИНТАР ЗАБУТИХ КНИЖОК
Ця книжка належить до циклу романів, дія яких відбувається у літературному всесвіті Цвинтаря забутих книжок. Твори, що входять до цього циклу, повязані між собою персонажами й сюжетними ниточками, які перекидають оповідні й тематичні містки, хоча кожна книжка є завершеною і самостійною історією.
Різні частини цієї серії можна читати в довільному порядку, можнакотрусь одну на вибір. Читач має змогу зайти до лабіринту історій крізь будь-які двері й досліджувати його, подорожуючи різними шляхами: переплетені між собою, вони однаково приведуть вас до самого осередку повісті.
У будь-якому творі присутні елементи вигадки. Чотири частини «Цвинтаря забутих книжок» не виняток, хоч і мають своїм тлом реальну Барселону XX століття. У лічених випадках хронологія, місце або обставини події адаптовано згідно з логікою оповіді для того, наприклад, щоб Фермін мав змогу смакувати свої улюблені жувальні цукерки «Суґус» кількома роками раніше, ніж вони набули поширення, або щоб котрийсь із персонажів міг зійти з потяга під величним склепінням Французького вокзалу.
Книжка Даніеля
1
Тої ночі мені наснилося, ніби я повернувся до Цвинтаря забутих книжок. Мені знову було десять років, я прокинувсь у своїй колишній спальні, відчуваючи, що мамине обличчя стерлося з моєї памяті. І я знавтим непоясненним знанням, яке приходить до нас у снах, що винен у цьому лише я один, адже не здолав домогтися справедливості й не заслуговую на те, щоб памятати мамине обличчя.
По котромусь часі до спальні прибіг батько, стривожений моїми розпачливими зойками. Тато, який у моєму сні був молодим і тоді ще знав відповіді на всі запитання, пригорнув мене, прагнучи втішити. А пізніше, коли в перших променях світла вже вимальовувалися імлисті обриси Барселони, ми вийшли з дому. Батько чомусья не міг збагнути чомупровів мене лише до підїзду. Там він відпустив мою руку, даючи зрозуміти, що решту шляху я маю подолати сам.
Я рушив уперед, але, пригадую, одяг, взуття і навіть власна шкіра тиснули мене. Кожен наступний крок вимагав щоразу більших зусиль, ніж попередній. Діставшись до Ла-Рамбли, я помітив, що час у місті неначе завмер. Люди спинилися на півкроці й застигли, як на старих фотографіях. Голуб, що злинув угору, заніс крила для змаху, та все ніяк не опускав їх. Квітковий пилок нерухомо завис у повітрі, його порошинки мінилися в променях світла. Бризки води з фонтана Каналетас виблискували в порожнечі й здавалися намистом з кришталевих сліз.
Насилу, немовби рухаючись у воді, я посувався крізь цю зачакловану Барселону, завмерлу в часі, аж доки нарешті не дістався Цвинтаря забутих книжок. Там, знесилений, я зупинився. Я не міг дотямити, що за невидимий тягар лежить на моїх плечах і майже не дає змоги рухатися. Схопившись за дверний молоточок, я постукав, але ніхто не відчинив. Тоді я загримав по масивних деревяних дверях кулаками, однак сторож знову не зважив на моє благання. Знеможений, я впав на коліна. Лише тоді я збагнув, що то за чари сковували мої рухи, і мене охопила жахлива впевненість у тому, що місто, а разом із ним і моя доля, лишиться навіки під дією цього закляття і що я вже ніколи не зможу пригадати обличчя своєї матері.
І тоді, коли мене покинула остання надія, у внутрішній кишені шкільного піджака, того, на якому блакитними нитками було вишито мої ініціали, я знайшов якийсь шматочок металу. Ключ. Скільки ж часу він там пролежав, тимчасом як я про це навіть не знав? Ключ був укритий іржею і майже такий самий важкий, як моє сумління. Мені довелося взяти його обіруч, щоб усунути до замкової щілини. Зібравшись на останніх силах, я спробував повернути його в замку. Коли я вже гадав, що мені це ніколи не вдасться, замок нарешті піддався й двері прочинилися всередину.
Вигнута галерея вела в глиб старовинного палацу, а палахкі цятки свічок, зливаючись в одну лінію, вказували шлях. Я пірнув у морок і почув, як за спиною закляпнулися двері. І тоді я впізнав цей коридор, стіни якого були розмальовані фресками з янголами та казковими істотами, що пильно видивлялися з темряви й немовби ворушилися, коли я проходив повз них. Подолавши коридор, я опинився перед арочною брамою, що провадила до величезної склепінчастої зали, і спинився на порозі. Переді мною безкраїм маревом розгортався лабіринт. У вічному місті, побудованому з усіх книжок світу, плетиво камяних сходів, містків, критих переходів і вигадливих арок спіраллю здіймалося до неосяжної скляної бані.
Мати чекала на мене там, просто перед спорудою. Вона лежала у відчиненому саркофазі зі схрещеними на грудях руками і шкірою білою, як саван, у котрий було загорнуто її тіло. Вуста її були міцно стулені, а очі заплющені. Мама лежала нежива в цьому прихистку для загублених душ, якого не існувало насправді. Я простягнув руку й ніжно торкнувся її обличчя. Шкіра була холодна, як мармур. Аж тут очі її розплющилися й, заворожені спогадами, упялися в мене. Коли мамині вуста розтулилися й пролунав її голос, він видався мені таким оглушливим, як гуркіт товарного потяга. Він відірвав мене від підлоги, підкинув у повітря й лишив падати без кінця-краю, тимчасом як відлуння маминих слів розтоплювало світ.
Ти повинен розповісти правду, Даніелю!
Ураз, весь у холодному поті, я прокинувсь у півтемряві спальні, поруч із Беа. Дружина обійняла мене й погладила по обличчю.
Знову? пробурмотів я.
Вона кивнула, глибоко зітхнувши.
Ти розмовляв. Уві сні.
Що я казав?
Я не розібрала, збрехала Беа.
Я глянув на неї, і дружина у відповідь усміхнулася, як мені видалося, зі співчуттям, хоча, можливо, це був просто вираз терплячості.
Поспи ще трохи. У тебе ще є годинки півтори. Сьогодні вівторок.
Вівторок означав, що була моя черга вести Хуліана до школи. Я заплющив очі й удав, ніби сплю. Коли за кілька хвилин я їх знову розплющив, то побачив обличчя Беа, яка пильно на мене дивилася.
Що таке? запитав я.
Дружина схилилася наді мною й ніжно поцілувала в губи. Її вуста мали смак кориці.
Мені теж перехотілося спати, натякнула вона.
Я став неквапливо роздягати дружину. Я вже взявся за укривало, щоб скинути його на підлогу, коли почулися тихі кроки, що наближалися до дверей нашої спальні. Беа стримала мою лівицю, що просувалася поміж її стегнами, й піднялася на ліктях.
Що сталося, золотко?
Маленький Хуліан, стоячи у дверях, із виразом сорому й тривоги на обличчі позирав на нас.
У моїй кімнаті хтось є,прошепотів він.
Беа зітхнула й простягнула до сина руки. Хуліан поспішив прихиститися в материних обіймах, і я покинув усі сподівання на тілесний гріх.
Багряний Князь? запитала Беа.
Хуліан скрушно кивнув.
Татко зараз піде до твоєї спальні й задасть цьому негідникові добрячого прочухана, щоб він більше ніколи не повертався.
Син розпачливо поглянув на мене. Навіщо ж іще потрібен батько, коли не для героїчних подвигів такого масштабу? Я всміхнувся Хуліанові й підморгнув.
Ще й якого прочухана! вторував я зі щонайлютішою гримасою.
На обличчі сина зявилася подоба усмішки. Я скочив із ліжка й побіг коридором до дитячої. Хуліанова спальня здалася мені такою подібною на кімнату, яку я мав у його віці, кількома поверхами нижче, що на якусь мить я подумав, ніби досі сплю. Я присів на краєчок ліжка й засвітив нічник. Хуліанові не бракувало іграшок, почасти успадкованих від мене, але насамперед дитинство його минало серед книжок. Мені знадобилося небагато часу, щоб відшукати винуватця, захованого під матрацом. Я дістав звідти невеличку книжку в чорній палітурці й розгорнув її на титульній сторінці.
Лабіринт духів VII
Аріадна і Багряний Князь
Текст та ілюстрації Віктора Маташа
Я вже й не знав, куди подіти ці книжки. Хай які б нові хитромудрі схованки я не вигадував, син неминуче виявляв їх усі. Я нашвидку перегорнув сторінки книжки, і спогади знову наринули на мене.
Укотре вже заховавши книжку на самий верх кухонної шафихоч і знав, що мій син натрапить там на неї певніше рано, ніж пізно, я повернувся до нашої з Беа спальні. Хуліан посопував на материних руках. Беа заснула також. Я стояв на порозі, схований у півтемряві, дивився на дружину з сином і думав, слухаючи їхнє розмірене дихання, що я найщасливіша людина на світі. Чим же заслужив я на таку ласку долі? Споглядаючи, як вони спали отак, обійнявшись, далекі від усього зовнішнього світу, я не міг не згадати той страх, що був опанував мене, коли я вперше побачив, як Беа колисає на руках нашого сина.