Мабуть, їм сумно. Вони змушені проводити стільки часу в розлуці
Хана здвигнула плечима.
Треба якось заробляти на життя
Тобі не дуже подобається працювати в Кравенморі, правда? закинула вудочку Ірен.
Подруга дещо здивовано глипнула на неї.
Звісно, це не моя справа, поспішила виправитися Ірен.
Усе гаразд, я не образилася, усміхаючись, сказала Хана. Так, це правда. Мені не надто подобається працювати там.
Через Лазаруса?
Ні. Лазарус приємна людина. Він був дуже добрим до нас. Багато років тому, коли мій тато потрапив під гребний гвинт і дуже травмувався, саме він заплатив за операцію. Якби не Лазарус
У чому ж тоді проблема?
Не знаю. Мене насторожує це місце. І машини Там повно машин, які ні на мить не зводять з тебе очей.
Звичайні іграшки.
Спробуй поспати там одну ніч. Щойно заплющуєш очі, як чуєш цокання «тік-так, тік-так».
Вони переглянулися.
Тік-так, тік-так? повторила Ірен.
Хана іронічно посміхнулася.
Може, я боягузка, але ти, здається, обрала шлях старої діви.
Обожнюю старих дів, парирувала Ірен.
Дні спливали майже непомітно, і не встигли Совелі й оком змигнути, як у двері постукав серпень. Він приніс перші літні дощі й грози, що тривали кілька годин. Симона захопилася новими клопотами. Ірен звикала до товариства Хани. Що ж стосується Доріана, неважко здогадатися, що він вчився пірнати й креслити мапи інтимної географії Грети Гарбо.
Одного серпневого дня, коли нічний дощ звів прекрасні палаци з білосніжних хмаринок на сліпучо-блакитному небесному полотні, Хана й Ірен вирішили прогулятися Пляжем англійця. Минуло рівно півтора місяця відтоді, як Совелі оселилися у Блакитній Бухті. Здавалося, всі можливі несподіванки вже трапилися і не варто очікувати чогось особливого. Та сюрпризи лише починалися.
Полуденне сонце дозволяло розгледіти низку слідів, що тягнулися уздовж лінії прибою чіткі позначки на світлій пластині. Далекі щогли портових кораблів блимали, мов міражі в пустелі.
Усе, куди сягало око, було застелене тонкою вуаллю сліпучо-білого піску. Ірен та Хана вмостилися на уламках старого човна, що застряг на мілині. Їх оточували зграйки маленьких блакитних пташок, що вочевидь гніздилися у білосніжних дюнах.
Чому це місце називають Пляжем англійця? спитала Ірен, вдивляючись у пустку, що простиралася між містечком і мисом.
Довгий час тут стояла хижка старого художника-англійця. Бідолаха мав більше боргів, аніж пензликів. Він дарував місцевим свої картини в обмін на одяг та їжу. Помер три роки тому. Його поховали на цьому пляжі, де він провів усе своє життя, розповіла Хана.
Якби мені дали право вибору, я б теж воліла бути похованою в такому місці.
Веселі думки, жартівливо мовила Хана з певним докором.
Утім, я не поспішаю, уточнила Ірен. Тієї миті її погляд упав на маленький вітрильник, що розсікав хвилі метрів за сто від лінії узбережжя.
Уф! пробурмотіла її подруга. Ось і він: самотній моряк. Не міг і дня прожити без свого вітрильника.
Хто?
Учора мій батько з кузеном зійшли з корабля на берег, пояснила Хана. Тато ще спить. А цей навіжений знову Він невиліковно хворий.
Ірен вдивилася у морську далечінь, туди, де вітрильник перетинав бухту.
Це мій кузен Ісмаель. Він проводить половину життя на борту, принаймні тоді, коли не працює з моїм батьком на пристані Але він хороший хлопець. Бачиш цей медальйон?
Хана показала їй прекрасний медальйон на золотому ланцюжку, який звисав з її шиї: сонце, що занурювалося в море.
Подарунок Ісмаеля.
Чудовий, сказала Ірен, уважно розглядаючи прикрасу.
Хана підстрибнула й видала оглушливий крик, сполошивши блакитних пташок і змусивши їх перелетіти на інший кінець пляжу. Стрункий молодик, що стояв за штурвалом, помахав їй рукою, і човен розвернувся носом до пляжу.
Запамятай найважливіше: нічого не запитуй про вітрильник, застерегла її Хана. Якщо ж Ісмаель першим порушить цю тему, не треба цікавитись, як він його виготовив. Він може просторікувати годинами.
Сімейна традиція.
Хана метнула на неї гнівний погляд.
Мабуть, я покину тебе тут, на пляжі. Віддам на поталу ракам.
Вибач.
Вибачення прийнято. Якщо я здаюсь тобі балакучою, уявляю, що ти подумаєш про мою хрещену. Порівняно з нею вся наша родина нагадує німих.
Мені буде дуже приємно познайомитися з нею.
Ха! відказала Хана, не в змозі стримати лукаву посмішку.
Вітрильник Ісмаеля впевнено перетнув лінію прибою; кіль встромився у пісок, наче ніж у масло. Юнак поспішив віддати фал і за лічені секунди опустив вітрило до основи щогли. Його досвідченість не викликала жодних сумнівів. Ісмаель ступив на сушу і мимоволі зміряв Ірен поглядом із голови до ніг. Красномовність цього погляду не поступалася його навігаційним навичкам. Хана закотила очі під лоба й насмішкувато висунула кінчик язика, після чого швидко відрекомендувала їх одне одному. Звісно, на свій лад.
Ісмаелю, це моя подруга Ірен, любязно мовила вона. Тобі зовсім не обовязково її їсти.
Хлопець штовхнув її ліктем і простяг Ірен руку.
Привіт
Лаконічне вітання доповнювалося соромязливою, щирою усмішкою. Ірен потиснула йому руку.
Спокійно, Ісмаель не є розумово відсталим. Така вже його манера виражати, що він радий знайомству і таке інше, зауважила Хана.
Кузина так багато теревенить, що мені часом здається, що їй не вистачить словника, пожартував Ісмаель. Гадаю, вона вже попередила тебе, щоб ти не розпитувала мене про вітрильник.
Ні, нічого такого вона не казала, обережно відповіла Ірен.
Не вірю. Хана вважає, що я не вмію обговорювати інші теми, бо це єдине, що мене цікавить.
Розвеселившись, Ірен слухала цей словесний двобій. Вони явно насолоджувалися, пускаючи шпильки, проте в уїдливих коментарях не відчувалося злорадства лише необхідна доза іронії, аби додати щіпку перцю до рутинних буднів.
Як я зрозумів, ви оселилися в Будиночку-на-мисі, сказав Ісмаель.
Ірен зосередила всю свою увагу на хлопцеві, бажаючи скласти про нього вичерпне уявлення. Так, Ісмаелеві справді на вигляд було шістнадцять. Судячи зі стану шкіри й волосся, він проводив багато часу в морі. Його тілобудова видавала, що він займається важкою фізичною роботою на пристані, а руки та плечі були вкриті павутинням маленьких шрамів, вельми нетипових для паризьких молодиків. Уздовж правої ноги тягнувся довший і чіткіший рубець, що починався трохи вище коліна й опускався до щиколотки. Ірен стало цікаво, де він міг роздобути такий трофей. Зазирнувши йому у вічі, вона подумала, що очі Ісмаеля єдина оригінальна риса в його зовнішності. Великі й прозорі, вони неначе були створені для того, щоб приховувати всілякі таємниці під пеленою проникливого погляду, в якому читалася невиразна печаль. Ірен пригадувала, де бачила такі погляди, сповнені страху, смутку і гіркоти. Так дивилися на неї безіменні солдати, з якими вона танцювала неповні три хвилини під ритми третьосортного оркестру.
Моя люба, ти у хмарах літаєш? голос Хани вивів її з прострації.
Я думала про те, що вже пізно. Моя мама, певно, хвилюється.
Твоя мама має радіти, що їй дали спокій на кілька годин, але тобі краще знати, сказала Хана.
Я можу підкинути тебе, якщо хочеш, запропонував Ісмаель. Біля Будиночка-на-мисі є маленький причал посеред скель.
Ірен допитливо глянула на Хану.
Якщо ти відмовишся, то розібєш йому серце. Кузен не запросив би на борт свого вітрильника навіть Грету Гарбо.
А ти не поїдеш? дещо знічено спитала Ірен.
Я б не сіла у цю розвалюху, навіть якби мені заплатили. До того ж сьогодні у мене вихідний, а ввечері на площі будуть танці. На твоєму місці я б добре подумала. Це каже донька рибалки. Гаразд, щось я забалакалася. Іди вже. А ти, моряче, постарайся довезти до порту мою подругу цілою і здоровою. Второпав?
Вітрильник (який називався «Кіанеос», якщо вірити напису на борту) вийшов у море, розправивши вітрила й розвернувшись носом у напрямку мису.
Здійснюючи різні маневри, Ісмаель соромязливо усміхався дівчинці. Він усівся біля штурвала лише тоді, коли корабель ліг курсом за течією. Учепившись руками в лавку, Ірен підставила обличчя бризу, що осипав її крапельками води. Потужний вітер штовхав їх уперед, і Хана миттєво перетворилася на крихітну фігурку, що махала їм рукою з берега. Швидкість, з якою вони мчали бухтою, і плескіт хвиль об корпус викликали у пасажирки нестримне бажання сміятися без будь-якої причини.