Осмислення всіх таємниць і тонкощів життя в маленькому приморському містечку зайняло більшу частину липня першого місяця, проведеного родиною Совель у Блакитній Бухті. Початковий етап культурний шок і збентеження тривав один тиждень. Саме тоді вони зробили важливе відкриття: не рахуючи метричної системи, тутешні звичаї, норми й особливості не мали нічого спільного з паризькими. Насамперед відрізнявся розпорядок дня. Не буде перебільшенням стверджувати, що на тисячу парижан припадає кілька тисяч годинників безжальних тиранів, що структурують їхнє життя з військовою педантичністю. У Блакитній Бухті ніхто не зважав на годинники режим залежав від сонця. Тут не було автомобілів, за винятком машин лікаря Жиро, жандармерії й Лазаруса. Тут не було безлічі інших речей Розмаїття контрастів здавалося нескінченним. Хоча основна відмінність полягала не у числах, а в традиціях.
Париж місто незнайомців, де цілком реально прожити багато років і навіть не дізнатися імені сусіда по сходовому майданчику. Натомість у Блакитній Бухті неможливо було чхнути або почесати кінчик носа, аби ця резонансна подія не отримала широкого висвітлення по всіх усюдах. Звичайний нежить вважався новиною, а новини виявлялися більш заразними за будь-який нежить. Місцевих газет не існувало, бо в них не було жодної потреби.
Хана взяла на себе просвітницьку місію, яка полягала в тому, щоб докладно розповісти Совелям про дива Блакитної Бухти й історію цієї місцевості. Дівчинка стріляла словами на запаморочливій швидкості, завдяки чому їй вистачило кількох нетривких зустрічей, аби повідомити їм стільки інформації та пліток, що можна було б укласти величезну енциклопедію на основі цього матеріалу. Отак вони довідалися, що Лоран Сован, місцевий парафіяльний священник, організовував чемпіонати нирців і змагання з марафонського бігу. Церковник не лише виголошував проповіді про неприпустимість лінощів і недостатньої фізичної активності, а й подолав більше миль на своєму велосипеді, ніж Марко Поло проплив морем. Також вони почули, що місцева рада збиралася щовівторка і щочетверга о першій годині дня задля обговорення нагальних питань. Під час засідань Ернест Діжон пожиттєвий мер, старший за Мафусаїла, розважав себе тим, що грайливо пощипував подушки крісла, анітрохи не сумніваючись, що пестить пишне стегно Антуанети Фабре лютої старої діви, яка обіймала посаду скарбника.
Хана обрушувала на них близько дванадцяти подібних історій за хвилину. Така обізнаність значною мірою пояснювалася тим, що Елізабет, її мати, працювала в пекарні, яка водночас виконувала функції інформаційної агенції, розвідувальної служби й консультативного центру для закоханих.
Совелі швидко збагнули, що економіка містечка скидалася на своєрідний різновид паризького капіталізму. В пекарні, ясна річ, продавали хліб, але в підсобних приміщеннях активно працював інформаційний відділ. Швець мсьє Сафон лагодив ремені, блискавки й підошви чобіт, однак це не заважало йому насолоджуватися подвійним життям і приваблювати клієнтів своїм головним хобі укладанням астрологічних прогнозів і гороскопів.
Описана схема відтворювалася знову і знову. Тутешнє життя здавалося простим і спокійним, але водночас було більш заплутаним, ніж витіювате візантійське мереживо. Найкращий спосіб осмислення цієї картини світу налаштуватися на специфічний ритм містечка й прислухатися до думки його мешканців, які допомагали всім новачкам пройти певні ритуали, перш ніж визнавали їхнє право на проживання у Блакитній Бухті.
Саме тому, коли Симона навідувалася до середмістя, аби забрати листи й посилки для Лазаруса, вона неодмінно заходила до пекарні й дізнавалася все про минулі, теперішні й майбутні події. Дами Блакитної Бухти радо прийняли нову приятельку і невдовзі почали засипати її питаннями про загадкового роботодавця. Лазарус вів життя відлюдника й рідко зявлявся на вулицях. Місцевих насторожували не тільки його «дивацтва», а й тонни книг, які він отримував щотижня.
Уявіть лишень, моя люба подруго, якось сказала їй Паскаль Лелуш, дружина аптекаря, самотній чоловік майже самотній у величезному будинку з усіма цими книгами
Симона зазвичай кивала й усміхалася, не реагуючи на подібні вияви нетактовності. Вона не збиралася задовольняти людську цікавість. Колись давно її покійний чоловік дав їй одну цінну пораду: не варто марнувати час на спроби змінити світ достатньо уникнути того, щоб світ змінив нас.
Також жінка вчилася з повагою ставитися до дивних вимог Лазаруса стосовно його кореспонденції. Особисту пошту слід було розпечатувати наступного дня після отримання і негайно писати відповідь. Ділові й офіційні листи необхідно було розкривати одразу, проте вона мала відповідати не раніше, ніж за тиждень. Основна умова стосувалася будь-яких послань із Берліна, підписаних якимось там Даніелем Гофманом: такі повідомлення передавалися Лазарусу особисто, і читати їх суворо заборонялося. Симона вирішила не сушити мозок усіма цими тонкощами, не повязаними з її безпосередніми обовязками. Вона зловила себе на думці, що їй подобається жити тут; її тішило, що діти зростатимуть у здоровій атмосфері, далеко від Парижа. Менше за все її хвилювало, коли і в якій послідовності треба розпечатувати листи.
Що ж стосується Доріана, він переконався на власному досвіді, що захоплення картографією дозволяло йому виділяти час на дружбу з деякими місцевими хлопчиками. Здавалося, всім байдуже, чи давно його родина оселилася тут або щойно переїхала, чи добре він плаває або взагалі не вміє (спочатку в нього виходило погано, але нові приятелі навчили триматися на плаву). Доріан дізнався, що гра в «петанк» розвага для пенсіонерів, а переслідування дівчат основна мета зухвалих пятнадцятирічних підлітків, змучених гормональною лихоманкою, що позбавляла розуму і псувала шкіру. У цьому віці хлопчики полюбляють кататися на велосипеді, фантазувати й спостерігати за світом в очікуванні, що світ зверне на них увагу. Недільні вечори присвячувалися кіно. Саме в кінотеатрі Доріан зустрів нове таємне кохання, порівняно з яким картографія видавалася нудною наукою про запилені пергаменти: Грету Гарбо. Самої лише згадки про це божественне створіння під час обіду було достатньо, щоб у нього пропав апетит, хоча йшлося про немолоду тридцятирічну! актрису.
Поки Доріана роздирали сумніви, чи немає ознак збочення в його захопленні жінкою, яка наблизилася до порогу старості, Ірен єдина з усієї родини витримувала фронтальний наступ Хани. На порядку денному стояло складання списку юнаків, чиє товариство було бажаним (можливі стосунки не передбачали жодних зобовязань). Хана намагалася втовкмачити їй, що вона прожила в містечку аж пятнадцять днів, і якщо не почне негайно фліртувати з кимось, хлопці вважатимуть її дивачкою і білою вороною. Попри це, Хана першою визнавала, що біцепси претендентів заслуговують на високу оцінку, проте Господь обділив їх розумом мізки мали скромні можливості й суто практичне призначення. Хай там як, а Ірен приваблювала чимало кавалерів і залицяльників, що викликало білу заздрість її подруги.
Моя люба, якби я мала такий успіх, то вже б стала Матою Харі, часто повторювала Хана.
Скоса позираючи на групу хлопців, що прямувала їм назустріч, Ірен зніяковіло усміхалася.
Мені не хочеться фліртувати з ними. Вони здаються дурнуватими.
Дурнуватими? обурювалася Хана, не розуміючи, як можна проґавити стільки заманливих шансів. Якщо хочеш дізнатися щось цікаве, раджу піти в кіно або взяти книжку!
Я подумаю над цим, хихотіла Ірен.
Хана хитала головою.
На тебе чекає доля мого кузена Ісмаеля, проголошувала вона.
Її двоюрідний брат Ісмаель мав шістнадцять років. За словами Хани, він виховувався у її родині після смерті своїх батьків. Ісмаель працював матросом на кораблі дядька, але його істинними захопленнями були самотність і вітрильник, виготовлений власноруч. Назву останнього Хана ніяк не могла запамятати.
Здається, щось грецьке. Уф!
А де він зараз? спитала Ірен.
У морі. Літні місяці найкраща пора для рибалок, які наважуються виходити у відкрите море. Мій тато та кузен перебувають на «Естель». Вони не повернуться до серпня, пояснила Хана.