спершу вліво, а потім вправо?
вліво-вправо, вліво-вправо
а втім, яка різниця?
вліво-вправо, вправо-вліво
Але вона вхопилася за це, наче за рятівну трісочку.
Врешті, чому «наче»? То й справді було для неї рятівною трісочкою: все вмить відступило на другий, третій, чортзна-який план, і вже ніщо більше не турбувало Марію, окрімвправо?.. вліво?..
Він збагнув, що знову (вкотре, вкотре вже!) програє, але ж і його так само важко, майже неможливо було вивести з рівноваги, позбавити самовладання, змусити відступити: те, що він зараз піде, аж ніяк не вважатиметься за поразку! Те, що він зараз піде, означатиме лишень, що пролунав гонг, сповіщаючи про закінчення чергового раунду, і тільки це, і нічого більше!.. Та однак він не втримався, аби не зімітувати під завісу атаку.
Ну, що ж, посміхнувся все тією ж трафаретною своєю гримаскою, причаєною у кутиках тонких губ. Ти можеш змінити ще десятки квартир, можеш навіть переїхати до іншого міста, але від мене тобі нікуди не подітися. Я знатиму про кожен твій крок..
6
І зновувесь тиждень Текля сама неприступність. Марія чекає пятниці, і що ближче вона, тим неспокійніше Марії. Неспокійніше Ні, не те словонеспокійніше. Не те. Душа Маріїна роздвоюються. І хочеться знову в затишну (попри все, таки вона затишна) Теклину оселю, і боязко. Боязко, бо відчуває: щось Текля замислила. А щоне збагнути і не розгадати.
І коли збігла пятницяяке там збігла, коли цей день тягся, немов похоронна процесія! а Текля так і не покликала Марію до кабінету, та роздвоєність переросла в неясну, та цілком, однак, усвідомлювану пекучу тривогу, й даремними були Маріїні сподівання, що «ось тепер, коли все саме собою зясувалося» має прийти полегкість. Навпаки, навпаки! Вона до глибокої ночі не стулила повік, і все думала, думала, думала: чому?.. чому?.. чому Текля так повелася?
7
Вранці її розбудила хазяйка:
Там тебе якась жінка.
Марія схопилася, накинула на голе тіло (спала завжди без нічого) халатика і, защібуючись на ходу, вибігла на передухіддя.
То була Текля.
Ви? здивувалася.
Текля усміхнулася і, не чекаючи запрошення, ступила через поріг до коридорчика.
Я, відказала, прискіпливо роздивляючись.
Як ви мене знайшли? Марія незвідь-чому розхвилювалася.
Текля пропустила запитання повз вуха, вдала, що найбільше у світі її цікавить зараз це неохайне та занедбане, хоча й не брудне, помешкання. А може, і не вдавала. Може, її й насправді воно займало зараз найбільше у світі.
Нарешті, хмикнувши, обернулася до Марії.
Чесно кажучи, не уявляю, як ти можеш тут жити.
Марія промовчала. Втім, Текля й не запитувала. Просто озвучила вголос те, що подумала.
Маєш, сподіваюсь, окрему кімнату, а не тулишся на розкладачці в кутку?
Ну, звісно ж
Марія, здається, щойно тепер отямилась.
Проходьте, запросила, двері праворуч
Чого це ти викаєш? в Теклиних очах майнуло невдоволення.
Пробач, дівчина винувато всміхнулась.
Винуватохоча нізащо не змогла б сказати, у чому та провина
Текля владно штовхнула долонею двері до Маріїної кімнатки. Стала на порозі, виставивши одну ногу, аби не дати дверям зачинитися.
Так, сказала, надаючи голосові відтінок неприємного враження.
Чи намагаючись надати голосові відтінок неприємного враження? Певно ж, саме так: намагаючись. Бо насправді (і Марія це відчула) побачене не справило на неї хоч якогось враження. Бо побачила вона те, що й сподівалася побачити: шафу, яка була, вочевидь, ровесницею хазяйки-пенсіонерки; ліжко з металевими бильцями (чи не якийсь зальотний прапор притарганив з казарми за слоїк самогонки?); два стільці; столик під вікном, а на ньомунастільна лампа за сім сорок, прозвана дотепниками «жидівочкою».
Так, повторила Текля й поглянула через плече на Марію. Ну що ж, хоч чаєм почастуй А втім, не треба! передумала раптом. Впіймала пальцем рукав Маріїного халатика:Зайдемо, без свідків поговоримо, скосила очі у бік кухні; була впевнена, що за непричиненими її дверима причаїлась, ловлячи кожне слово, хазяйка: о, не треба мати надрозвиненої інтуїції, аби знати, аби бути впевненою на сто двадцять відсотків, що саме так воно і є! Всі ці бабусі ох же й грішні на вухото, буває, недокричишся до них, але як стає нагода щось підслухати, почують навіть, як у непошлюбленої курвочки із сусіднього будинку диван вночі порипує
8
Марія вагалася, але Текля усім своїм виглядом демонструвала, що свого наміру не відступиться.
Ні, вона не переконувала, не агітувала, не наполягала, не впрошувала. Вона мовчки сиділа на ліжку й терпеливо чекала, коли дівчина погодиться: «Що ж, хай буде по-твоєму»
Чекати їй довелося довго. Марія кілька разів намагалася щось сказати, але Текля не давала їй вимовити і слова, самим лише поглядом наказуючи: «Не поспішай, подумай добре!» Марія двічі чи тричі виходила з кімнати, та коли поверталася, заставала Теклю у тій же позі, все з тим же незмінним виразом на обличчі, все з тим же незмінним, рішучим наказом в очах: «Не поспішай, подумай!»
І врешті здалась:
Що ж, сказала, хай буде, як ти хочеш
9
Він пропав ненадовго. Не минуло й кількох днів, як заявився знову. Чекав біля підїзду, на лавці під дашком, мав на колінах трійцю жоржин і курив люльку.
Здрастуй, мовив спокійно, ніби й не було поміж ними ніяких непорозумінь, ніби зустріч ця цілком природня і навіть звично-буденна. Як справи?
Марія не відповіла й не глянула в його бік. Ковзнула байдужим поглядом по жоржинах і поготів. Та, якщо по правді, квіти її дещо заінтригували. Це було щось нове й незрозуміле: навіщо цей маскарад? Невже думає, що вона клюне на цей банальний трюк? Хіба не відчуває, що може розраховувати тільки на те, щоб отримати ними по мармизі?
Він помітив той її позирк і, здається, зрозумів його.
Не переживай, посміхнувся, не виймаючи люльки з рота, і від того посмішка вийшла кривою й злостивою. Не переживай, це не тобі. Йду на іменини до тещі, треба засвідчити свою повагу
Марія зробила крок улівообминаючи його наваксовані штиблети, ступила до дверей. Думала, що намагатиметься зупинити чи притримати, і зготовилася дати відкоша. Але він навіть не поворухнувся. Тільки коли зайшла вже до підїзду, кинув навздогін:
І все-таки памятай: із моїх рук не вислизнеш!
10
Думки плутаються, перестрибують пяте через десяте, перемішуються зі спогадами, сумнівами, здогадками; попід стелею пливуть, снуючись і колихаючись, сиві пасма димуМарія викурює цигарку й одразу ж береться за другу, не докуривши, розчавлює в попільниці, а за хвилину рука знову тягнеться до пачки; так триває, доки не лишається жодної
Весь вечір і ось уже майже півночі на душі їй тривожно і важко. Навіть не так, а:
на душі порожньо і тяжко. Я ніяк не можу дати раду своїм почуттям, в мені борюкаються зневага і цікавість, страх і цікавість, неприйняття і цікавість, біль і цікавість цей ряд можна продовжувати і продовжувати, продовжувати до безкінеччя і навіть за безкінеччя, єдине, що лишається незмінним за всіх варіантівце ота сама цікавість У рибини, що спіймалася на гачок, до жалюгідності мало шансів зірватися з нього, їй залишається сподіватися тільки на невмілість та недосвідченість рибалки
І далі:
тієї ночі я ще не знала, що заковтнула одразу два гачки
І ще:
Сильні, благородні, чесні почуття не в моді. В моді тепер відчування, і ці відчування ніщо інше, як спрощена форма хіті, спрощений вид тілесних взаємин. Врешті: яких ще взаємин? Контактів. Суцільлише контактери, суціль усі лише камасутряться
11
Прокинутись, виповзти з-під ковдри, стати босоніж на підлогу, навмання намацати пятою капця, навмання ж рушити до ванної. Так для Марії починається ранок.
Майже завжди.
Бо сьогодні Марія спершу йде на кухню.
Деренчнула електрозапальничка, спалахнув синювато-жовтавий вогник, струмінь води залопотів по денцю чайника.
Безсонна ніч давалася взнаки: відчувала в тілі ваготу, рухи і жести мляві, думки розхаращені й невиразні. А може, їх, думок, не було й зовсім. Мабуть, що й справді не було, бо, крім ваготи, відчувала ще і якусь навальну порожнечість. Чи, може, та порожнечість і породжувала ваготу? Відчувала її не стільки в собі, скільки довкола себе.