Бог знає, що колись мене вже називали нареченою Генриха.
Коли він жив у вигнанні як претендент на трон, то заприсягнувся в Реннському соборі, що він король Англії, а я його наречена. Але це було, звичайно, тоді, коли він збирав військо для вторгнення до Англії, розпачливо потребуючи підтримки від дому Йорків і всіх наших прихильників. Тепер, коли він виграв битву й відіслав військо геть, він, мабуть, хоче бути вільним від своєї обіцянки, як від зброї, яка тоді була йому потрібна, а тепер ні.
Моя мати подбала про те, щоб ми роздобули собі нові сукні. Усі пять принцес із родини Йорків одяглися розкішно. Але ми не мали куди піти, й ніхто нас не бачив, і до нас зверталися не ваша милість як до принцес, а моя леді як до дочок з незаконного шлюбу, й моя мати була не вдова-королева, а вдова якогось провінційного сквайра. Ми почували себе не краще, ніж Сесилія, чий шлюб тепер був скасований, але новий претендент не зявився. Вона перестала бути леді Скроуп, але іншою леді не стала. Усі ми зробилися дівчатами без імені, без родини, без певності в житті. Такі дівчата не мають майбутнього.
Я сподівалася, що мене поновлять у статусі принцеси, повернуть мій статок й одружать та коронують у великій церемонії поруч із Генрихом; але мовчанка підказувала мені, що він наречений, який не палко прагне одружуватись.
Жодного повідомлення не надійшло з королівського гардеробу: нас не запрошували прийти й вибрати собі сукні для коронації. Церемоніймейстер не поцікавився запитати нас, чи можемо ми прийти до палацу й вивчити танці для коронаційного обіду. Усі швачки й камеристки в Лондоні день і ніч працювали, шиючи сукні та капелюшки, але не для нас. Нікого не послали до нас від лорда управителя королівського двору з інструкціями про те, як відбуватиметься процесія. Нас не запросили провести ніч перед церемонією в лондонському Тауері, як веліла традиція. Ніяких коней для нас не замовили, щоб відвезти нас від Тауера до Вестмінстерського абатства, жодних розпоряджень ми не отримали за день до церемонії. Генрих не надіслав ніяких подарунків, як мав би зробити наречений нареченій. Нічого не надійшло від його матері. Там, де мав бути безлад, гамір і безліч суперечливих розпоряджень від нового короля та нового двору, що хотіли б мати якнайкращий вигляд, панувала мовчанка, яка ставала дедалі помітнішою.
Нас не запросять на коронацію, напрямки сказала я матері, коли була наодинці з нею, бо вона прийшла до спальні, яку я поділяла із Сесилією, сказати мені на добраніч. Це вже очевидно, чи не так?
Вона похитала головою.
Я не думаю, що нас запросять.
Чому він не хоче, щоб я була з ним поруч?
Мати повільно підійшла до вікна й подивилася на чорне нічне небо та сріблястий місяць.
Я думаю, вони не хочуть бачити натовп Йорків біля трону й так близько до корони, сухо промовила вона.
Чому не хочуть?
Вона зачинила віконниці й узяла їх на защіпку, ніби хотіла відокремитися від сріблястого світла, що освітлювало її неземним сяйвом.
Я точно не знаю чому, сказала вона. Але думаю, якби я була матірю Генриха, то не захотіла б, щоб мій син, претендент на престол і узурпатор, король лише за правом перемоги в битві, надів корону поруч із принцесою, справжньою принцесою з королівської родини, прегарною дівчиною, яку любить народ. Крім усього іншого, мало кому сподобався б його вигляд.
Чому? А який у нього вигляд? запитала я.
Звичайнісінький. Моя мати звинуватила його одним осудливим словом. Він дуже й дуже нічим не примітний.
Поступово нам усім, навіть Сесилії, яка до останнього дня не втрачала відчайдушної надії бути запрошеною, стало зрозуміло, що новий король коронується сам-один, не бажаючи, щоб я, така гарна і єдина правдива представниця королівського роду, стояла з ним поруч. Він навіть не захоче мати нас, колишню королівську родину, своїми свідками, коли покладе руку на корону мого коханого, корону, яку носив чоловік, якого я кохала, і мій батько перед ним.
Жодного послання не надійшло ані від Генриха, ані від його матері.
Леді Марґарет Стенлі ніяк не підтвердила це рішення, і хоч моя мати і я розглядали можливість написати їй, жодна з нас не захотіла терпіти приниження просити її ані надати нам шанс відвідати коронацію, ані призначити дату для мого весілля.
Крім того, якби я була присутня на коронації як королева-вдова, я мала б велику перевагу над нею, вїдливо зауважила моя мати. Можливо, саме тому нас і не запросили. Вона у своєму житті на кожній великій події не бачила нічого, крім моєї спини, або вид їй затуляв мій капелюшок чи моя вуаль. Вона супроводжувала мене в кожну кімнату в цьому палаці, а потім також супроводжувала Анну Невіл, коли була її фрейліною. Вона йшла за Анною на її коронації, несучи шлейф від її сукні. Мабуть, леді Марґарет відчуває, що тепер настала її черга бути першою леді, й хоче, щоб хтось ніс її шлейф.
А як щодо мене? з надією запитала Сесилія. Я згодна нести її шлейф. Я б із радістю несла її шлейф.
Ти його не нестимеш, відрубала мати.
Генрих Тюдор залишався в палаці Ламбет до коронації, і якби він захотів підвести голову від свого сніданку, то побачив би моє вікно у Вестмінстерському палаці, прямо через річку перед ним; але, мабуть, він не захотів підвести голову, він досі не цікавився своєю незнайомою нареченою, бо не надіслав їй жодної звістки. Уночі перед коронацією він перебрався в лондонський Тауер, як веліла традиція. Там він оселився в королівських покоях і щодня проминав двері, за якими востаннє бачили моїх братів, щодня перетинав зелений моріжок, де для мого брата поставили мішень, щоб він тренувався у стрільбі з лука. Чи може чоловік ходити там і не відчувати, як поза спиною йому пробігає мороз, не бачити бліде обличчя увязненого хлопчика, який мав би коронуватися королем? Чи його мати не бачить легку тінь на причалі або, коли стає навколішки на королівському місці в каплиці, не чує вона слабке відлуння хлопячого дисканту, який промовляє свої молитви? Як можуть двоє Тюдорів підійматися на камяний поміст у саду Тауера й не чути за деревяними дверима голоси двох маленьких хлопчаків? І якщо вони будь-коли дослухаються, то невже вони не чують тихих молитов Едварда?
Він шукатиме винуватців, похмуро промовила моя мати, він допитуватиме всіх, хто будь-коли їх охороняв. Він захоче знати, що сталося з принцами, й сподівається, що знайде когось, кому можна буде дати хабар, і той виступить з необхідним звинуваченням або когось, кого можна буде переконати, щоб він склав провину на Ричарда. Якщо він зможе довести, що Ричард убив принців, він зможе виправдати себе за те, що захопив трон, бо справжні спадкоємці мертві, й він зможе назвати Ричарда тираном і царевбивцею. Коли Генрих доведе їхню смерть, він виграє свою справу.
Мамо, я готова заприсягтися своїм життям, що Ричард їх не скривдив, сказала я переконано. Я знаю, Ричард мені сказав би, якби він так зробив. Ти це знаєш. Ти ж переконалася в цьому тієї ночі, коли він прийшов до тебе й запитав, чи не ти їх викрала, правда ж переконалася? Він не знав, де вони є і що з ними сталося. Він думав, що, можливо, вони в тебе. Я готова заприсягтися, що він нічого не знав ані тоді, ані згодом. Звичайно, його мучило те, що він нічого не знає. Тому він не знав, кого назвати своїм наступником. Він розпачливо хотів знати, що сталося з хлопцями.
Мати подивилася на мене важким поглядом.
О, я вірю, що Ричард не вбивав хлопців. Зрештою, я це знаю. Я ніколи не віддала б тебе й твоїх сестер під його опіку, якби думала, що він спроможний скривдити дітей власного брата. Але не випадає сумніватися в тому, що він викрав нашого принца Едварда на дорозі в Лондон. Він убив мого брата Ентоні, коли той намагався його захистити. Він помістив Едварда в Тауер і зробив усе, щоб захопити Ричарда. Це не він убив їх таємно. Але він помістив їх туди, де вбивця міг до них добутися. Він порушив волю твого батька й сів на трон твого брата. Можливо, він їх і не вбив; але він мусив залишити їх під моєю опікою, де вони були б у безпеці. Ричард Глочестерський забрав Едварда від мене й захотів забрати також мого сина Ричарда. Він захопив трон і вбив мого брата Ентоні й мого сина Ричарда Грея. Він був узурпатором і вбивцею, і я ніколи не прощу його за ці злочини. Я не маю потреби класти під двері Ричарду інші трупи, він і за ці потрапить до пекла, і я йому ніколи їх не прощу.