Але можливо, це те й те? запитала я. І хвороба, і знак?
Немає сумніву, це обидві причини, сказала вона. Вони повідомляють про те, що король, чиє правління почалося з поту, муситиме тяжко трудитися, щоб утриматися на троні. Ця хвороба вбиває його друзів та прихильників, так ніби це зброя, спрямована проти нього й проти них. У своєму тріумфі він втрачає більше союзників, аніж будь-коли гинуло на полях битви. Це було б смішно, якби не було так сумно.
А що це означає для нас? запитала я.
Вона подивилася вгору за течією, ніби сама річка мали принести відповідь до моїх ніг, які метлялися над нею.
Я поки що не знаю, замислено промовила вона. Не можу сказати. Але якщо він сам захворіє й помре, то люди скажуть, що це здійснився Божий суд над узурпатором, і захочуть посадити на трон спадкоємця Йорків.
А чи маємо ми його? запитала я голосом, ледве чутним через плюскіт води. Наступника престолу з роду Йорків?
Звичайно, маємо: Едварда Ворікського.
Я завагалася.
А чи маємо ми іншого? Ще ближчого?
Досі дивлячись убік від мене, вона ледь помітно кивнула.
Мого маленького брата Ричарда?
Вона знову кивнула, ніби боялася доручити свої слова вітру.
Я набрала повні груди повітря.
А він у безпеці, мамо? Ти в цьому певна? Він живий? В Англії?
Вона похитала головою.
Я не мала про нього жодних новин. Я не можу нічого сказати напевно, а тим більше тобі. Ми повинні молитися за двох синів династії Йорків, принца Едварда й принца Ричарда, як утрачених хлопців, аж поки хтось нам не повідомить, що сталося з ними. Вона всміхнулася мені. І краще я тобі не говоритиму, чого я сподіваюся, лагідно сказала вона. Але хто може сказати, що принесе нам майбутнє, якщо Генрих Тюдор помре?
А ти цього хочеш? прошепотіла я. Хочеш, аби він помер від хвороби, яку привіз із собою?
Вона відвернулася, ніби хотіла послухати річку.
Якщо він убив мого сина, то накликав на себе прокляття, категорично сказала вона. Ти прокляла вбивцю наших хлопців разом зі мною, памятаєш? Ми попросили Мелюзину, божественну покровительку родини моєї матері, помститися за нас. Ти памятаєш, що ми сказали?
Точних слів я не памятаю. Але ту ніч я не забула.
То була ніч, коли моя мати і я, увязнені у святилищі, мало не збожеволіли від горя й страху, коли мій дядько Ричард прийшов і повідомив їй, що обидва її сини, Едвард і Ричард, мої улюблені маленькі брати, зникли зі своїх кімнат у Тауері. То була ніч, коли моя мати і я написали прокляття на аркуші паперу, згорнули його в паперового човника, підпалили й дивилися, як він горів, пливучи вниз за течією.
Я точно не памятаю, що ми тоді написали.
Щодо неї, то вона памятала кожне слово того прокляття, найстрашнішого, яке вона висловлювала на будь-чию адресу; вона знала його напамять.
Ми сказали: позаяк ніхто не може залагодити несправедливість, яку хтось учинив проти нас, ми прийшли до тебе, до нашої Богоматері, й ми поміщаємо в твої темні глибини своє прокляття: щоб ти забрала від того, хто забрав нашого першонародженого сина, його першонародженого сина.
Вона відвернула свій погляд від річки, й, коли подивилася на мене, її темні зіниці розширилися:
Тепер ти памятаєш? Як ми сиділи біля річки? Біля цієї самої річки?
Я кивнула.
Ми сказали: «Нашого хлопця забрали, коли він ще не став чоловіком, не став королем хоч був народжений, щоб стати і тим, і тим. А потім забери і його онука, і коли ти його забереш, ми знатимемо, що ці смерті стали результатом нашого прокляття і платою за втрату нашого сина».
Я затремтіла від трансу, яким мене оповила мати, коли її тихі слова впали на річку, як краплі дощу.
Ми прокляли його сина і його онука.
Він цього заслуговує. І коли його син та онук помруть і в нього не залишиться нікого, крім дівчат, тоді ми знатимемо, що це вбивця нашого хлопця, хлопця Мелюзини, й наша помста здійснилася.
Ми вчинили жахливу річ, сказала я непевним голосом. Наше жахливе прокляття впаде на невинних нащадків. Жахливо бажати смерті двом невинним хлопцям.
Так, спокійно погодилася моя мати. Твоя правда. Але ми вчинили так тому, що хтось учинив це нам. І нехай хтось знатиме, як мені було боляче, коли помре його син, а потім і онук, і лише дівчина залишиться його спадкоємцем.
Люди шепотілися, що моя мати обдарована відьмацькими чарами, і справді її власну матір судили й визнали винною в чорному чаклунстві. Лише їй відомо, у що вона вірить, лише вона знає, що вона спроможна зробити. Коли я була малою, то бачила, як вона накликала бурю з дощем, і бачила, як піднялася в річці вода і змила бунтівне військо герцога Букінгемського і його разом. Мені тоді здалося, вона це зробила за допомогою свисту. Вона розповіла мені про туман, який вона видихнула із себе холодної ночі і який заховав армію мого батька, щоб він зміг несподівано вдарити з вершини пагорба і захопити ворога зненацька, завдавши йому поразки за допомогою не лише меча, а й грози.
Люди вірять, що вона наділена чарівною силою, бо її мати належала до королівського дому Бургундії, предків якого можна простежити до водяної відьми, русалки чи сирени, Мелюзини. Можна почути, як Мелюзина співає, коли помирає одне з її дітей. Я сама її чула, і той звук я ніколи не забуду. То був холодний лагідний поклик, який лунав кожної ночі. Більше мій брат не гратиметься на моріжку біля Тауера, його бліде личко промайнуло за шибкою, і ми стали журитися за ним як за мертвим хлопцем.
Якою могутністю наділена моя мати і яке щастя супроводжує її в задумах, невідомо, мабуть, і їй самій. Безперечно, що їй щастить, і вона називає це магією. Коли я була малою дівчинкою, я вважала її чаклункою, спроможною повернути течію річок Англії. Але тепер, коли я дивлюся на поразку нашої родини, на втрату її сина, на наше тяжке становище, то думаю, що якщо вона вміє чарувати, то чарує не дуже добре.
Тому я не здивована, що Генрих не помер, хоч хвороба, яку він привіз до Англії, спочатку забрала лондонського мера і його поквапно обраного наступника, а потім упродовж місяця померли ще шість міських старійшин. Кажуть, смерть навідала кожен дім у місті й підводи, що перевозять мерців, торохтять вулицями щоночі так, ніби це чумний рік, причому один із найгірших.
Коли з настанням холодів хвороба припинилася, я послала по Дженні, мою покоївку, але вона не повернулася на роботу, бо теж померла. Уся її родина облилася потом і померла від заутрені до вечерні. Ніхто раніше не знав таких швидких смертей, і люди скрізь шепотілися проти нового короля, чиє правління почалося з процесії похоронних підвід. І лише наприкінці жовтня Генрих вирішив, що вже безпечно скликати лордів і дворян королівства до Вестмінстерського абатства на свою коронацію.
Два герольди зі штандартом родини Бофорт і дванадцять охоронців, одягнених у кольори родини Стенлі, загрюкали у великі двері палацу, щоб повідомити мене: леді Марґарет Стенлі з родини Бофорт, її світлість мати короля, має завтра вшанувати мене візитом. Моя мати похилила голову, почувши цю новину, й лагідно сказала так наче нас надто шляхетно виховали, щоб ми наважувалися підвищити голос, що ми будемо в захваті побачити її милість.
Як тільки герольди пішли й двері зачинилися за ними, ми мало не збожеволіли, обговорюючи мою сукню.
Темно-зелена, сказала моя мати. Вона має бути темно-зелена.
Справді, це наш єдиний безпечний колір. Темно-синій королівський колір жалоби, але я не повинна бодай на мить мати такий вигляд, ніби я тужу за своїм королівським коханцем і справжнім королем Англії. Темно-червоний колір мучеництва, але іноді, всупереч звичаю, його вдягають повії, щоб надати обличчю бездоганного білого кольору. Жодну з цих асоціацій ми не хочемо навіяти суворій уяві леді Марґарет. Вона не повинна думати, ніби одруження з її сином для мене мука, вона повинна забути, що всі кажуть, я була коханкою Ричарда. Темно-жовтий колір був би доречним, але хто здається гарним у жовтій сукні? Червоний колір мені не подобається, до того ж він надто величний для скромної дівчини, чия єдина надія одружитися з королем. Темно-зелений це колір Тюдорів, але він дуже личитиме мені.
Але я не маю темно-зеленої сукні! вигукнула я. І в нас нема часу, щоб її роздобути.