Леді Марґарет Стенлі хоче оселитися в кімнатах королеви? запитала я. А їй не спало на думку, що там житиму я?
Поки що ні, сказала моя мати. Не раніше того дня, коли ти одружишся й будеш коронована. Доти вона буде першою леді двору Генриха, й вона зацікавлена, щоб усі це знали. Схоже, вона наказала всім, щоб її називали «ваша світлість мати короля».
Ваша світлість мати короля, повторила я дивний титул.
Так, підтвердила моя мати з кривою посмішкою. Непогано для жінки, яка була моєю фрейліною і провела останній рік у розлуці з чоловіком і під домашнім арештом за зраду, тобі не здається?
Ми пішли в кімнати другої категорії у Вестмінстерському палаці й чекали, коли король Генрих привітає нас із прибуттям. Він не зявився. Він улаштував свій двір у палаці лондонського єпископа поблизу собору Святого Павла в Сіті, й кожен, хто претендував на приналежність до дому Ланкастерів або тривалий час таємно підтримував справу Тюдорів, приходив побачитися з ним і просити винагороди за свою лояльність. Ми чекали запрошення бути відрекомендованими при дворі, але воно не надійшло.
Моя мати замовила для мене нові сукні, капелюшки, аби я могла здаватися ще вищою, нові пантофлі, що визирали б із-під нових суконь. Вона похвалила мою красу: я так само гарна, як була й вона сіроока красуня; вона була знаменитою вродливою дочкою найвродливішого в королівстві подружжя, і тепер вона задоволено відзначила, що я успадкувала красу своєї родини.
Вона здавалася спокійною, поки не почалися всілякі розмови. Сесилія заявила, що хоч ми й знову перебуваємо в королівському палаці, але в ньому так само самотньо й тихо, ніби ми оселилися у святилищі. Я не завдаю собі клопоту заперечувати їй, але вона помиляється. Вона надто молода. Вона не може памятати святилище, як памятаю його я; немає нічого, нічого гіршого за темряву, тишу, відчуття, що ти не можеш вийти, і страху, що до тебе може ввійти хто завгодно. Востаннє ми жили у святилищі, тобто не могли покинути його, протягом девятьох місяців, що здалися нам девятьма роками, і я думала, що зівяну й помру без сонячного світла.
Сесилія сказала, що вона як жінка одружена не повинна навіть жити разом із нами і її слід відпустити, щоб вона приєдналася до свого чоловіка.
Але ж ти не знаєш, де шукати його, нагадала я. Він, мабуть, утік до Франції.
Принаймні я була одружена, підкреслено заявила вона. Я не лягала до ліжка з чоловіком, одруженим із кимось іншим. Я не була розпусною перелюбницею. І принаймні, мій чоловік не помер.
Ралф Скроуп з Упсали, відповіла я єхидним тоном. Містер Ніхто й Нізвідки. Якщо ти знайдеш його, якщо він досі живий, ти можеш жити з ним, мені до того байдужісінько. Якщо ти визнаєш його своїм чоловіком без наказу короля.
Вона стенула плечем і відвернулася.
Її світлість мати короля подбає про мене, сказала вона, ніби виправдовуючись. Я її хрещениця. Саме вона всім тепер розпоряджається. Вона подбає про мене.
Погода була поганою для цього сезону, надто сонячною, надто ясною, надто спекотною вдень і вологою вночі, тому ніхто не міг заснути. Ніхто, крім мене. Хоч сновидіння й замучили мене, я ще не можу відмовитися від сну. Я провалююсь у темряву щоночі, й мені сниться, що усміхнений Ричард приходить до мене; він каже, що переміг у битві й тепер ми одружимося; він тримає мене за руки, коли я заперечую, що люди сказали мені: переміг Генрих; а він цілує мене й називає дурненькою, дурненькою й коханою. Я прокидаюся з вірою, що так було насправді, а тоді мене опановує усвідомлення істини, коли я дивлюся на стіни найкращої спальні другої категорії, на Сесилію, яка ділить зі мною ліжко, й пригадую, що мій коханий помер і лежить, неживий і холодний, у невідомій могилі, а його країна знемагає від спеки.
Моя покоївка Дженні, яка походить із родини купців у Сіті, розповіла про жахливу хворобу, на яку хворіють люди в перенаселених будинках міста. Вона розповіла, що двоє підмайстрів її батька захворіли й померли.
Чума? запитала я, відступивши від неї на крок.
Від цієї хвороби нема порятунку, і я подумала, що вона могла принести її з собою, а гарячий, просякнутий чумою вітер обвіє нею мене й мою родину.
Це гірше, ніж чума, відповіла вона. Вона не схожа на жодну з досі відомих хвороб. Віл, перший підмайстер, сказав за сніданком, що йому холодно і що все тіло йому болить, так ніби він усю ніч фехтував деревяною шпагою. Батько сказав, щоб хлопець повернувся в ліжко, а тоді він почав пітніти; його сорочка просякла потом, піт стікав із нього струмками. Коли моя мати принесла йому кухоль елю, він сказав, що весь горить і не може остигнути. Він захотів спати, а як заснув, уже не прокинувся. Йому було тільки вісімнадцять років. Згорів за півдня!
А як його шкіра? запитала я. Нариви на ній були?
Ні наривів, ні висипу, заперечила вона. Як я вже сказала це не чума. Це якась нова хвороба. Вони називають її пітною хворобою, це нова чума, яку приніс нам король Генрих. Усі кажуть, що його правління почалося зі смерті й не триватиме довго. Смерть нерозлучна з ним. Ми всі помремо через його пиху. Кажуть, він прийшов із потом і муситиме тяжко трудитися, щоб утриматися на троні. Це хвороба Тюдорів, він приніс її із собою. Він проклятий, усі так кажуть. Уже осінь, але спека стоїть, як посеред літа, й ми всі захлинемося від поту й помремо.
Ти можеш іти додому, нервово сказала я Дженні. І залишайся вдома, поки не впевнишся, що з тобою все гаразд і ніхто у твоїй родині не захворів. Моя мати не захоче тримати тебе на службі, якщо у тебе вдома хворітимуть люди. Не повертайся до палацу доти, доки біля тебе не буде хвороб. Іди додому, не зустрічаючись ані з моїми сестрами, ані з дітьми Воріків.
Але зі мною все гаразд! запротестувала вона. І це дуже швидка хвороба. Якщо я її підхоплю, то помру, навіть не встигну повідомити вас про це. Доки я зможу ходити до палацу від свого дому, зі мною нічого не буде.
Іди додому, скомандувала я. Я пошлю по тебе, коли ти знову зможеш прийти.
Мені треба було побачитися з матірю.
Я не знайшла її ані в палаці, ані в зачинених віконницями апартаментах королеви, ані навіть на прохолодних алеях саду, але знайшла її на стільці в кінці помосту біля річки, вона ловила там вітерець, що шепотів над водою, і слухала, як хлюпають хвилі об деревяну набережну.
Моя дочко, привітала вона мене, коли я підійшла до неї.
Я стала навколішки на дошки, щоб вона благословила мене, а потім сіла поруч із нею, так щоб мої ноги метлялися над краєм помосту, й моє віддзеркалення дивилося на мене, наче я була водяною богинею, що живе під водою, яка чекає, коли її визволять від чарів, а не незаміжньою принцесою, якої ніхто не хоче.
Ти чула про нову хворобу, яка лютує в Сіті? запитала я в неї.
Атож, чула, бо король постановив не коронуватися, ризикуючи зібрати докупи стільки людей, які можуть бути хворими, сказала вона. Генрих хоче залишитися переможцем, протягом ще кількох тижнів, поки минеться хвороба, він буде некоронованим королем. Його мати, її світлість леді Марґарет, проголошує молитви, щоб не дати хворобі наблизитися до неї; вона вважає, що Бог привів її сина так далеко, але тепер Він наслав чуму, щоб перевірити його твердість.
Подивившись угору на неї, я замружилася проти яскравого призахідного сонця, яке виблискувало яскравими кольорами, обіцяючи ще один жаркий не за сезоном день.
Мамо, це твоя робота?
Вона засміялася.
Ти звинувачуєш мене у відьмацтві? запитала вона. У тому, що я накликала на народ чумний вітер? Ні, я на таке неспроможна; а якби я навіть була наділена такою могутністю, то не стала б застосовувати її. Цю хворобу приніс із собою Генрих, бо найняв найгірших у християнському світі людей, щоб підкорити цю бідолашну країну, це вони принесли її з найтемніших і найбрудніших вязниць Франції. Немає ніякої магії в тому, що люди переносять хворобу, коли вирушають у похід. Саме тому вона почалася у Велсі, а потім прийшла до Лондона, вона йшла за ними, але не завдяки чарам, а через бруд, який вони залишали за собою, і через тих жінок, яких вони зґвалтували, коли проходили, нещасні душі. Це злочинне військо Генриха принесло сюди хворобу, хоч усі вважають: це знак того, що Бог проти нього.