Юджін на якийсь час знову відчув, що весь світ для нього спорожнів, зробився чужим і безцільним, відчув, що йому в ньому до такої міри самотньо, ніби він уже поза ним, начебто втратив будь-який звязок з усім, що оточувало донині. Знову згадав і знову щиро пожалкував за минулим днем, і позаминулим, за тими зазвичайними вечорами, коли затримувався у пивниці далеко за північ і коли навіть уві сні (хоч вкладався спати, утомлений до краю, не раніше третьої й одразу засинав) його не полишали думки про дрібні буденні клопоти.
Як тепер бути, як усе обернеться, з ким поділитися сумнівами, у кого спитати поради? Якби була жива Месаліна, певно, йому було б набагато легше Хоча хто його знає! Він стільки натерпівся з нею, стільки разів вона утоптувала його душу і почуття в багнюку, стільки разів наштовхувався на її крижаний, неприховано ворожистий погляд, стільки разів його щирість розбивалася об стіну нерозуміння й байдужості, що важко сказати, чи змогла б вона у такі хвилини, як зараз, підтримати його, допомогти, зарадити чутливим, заспокійливим словом.
На думку йому раптом прийшло те, про що ніколи раніше не замислювався: адже Месаліна була єдиною в його житті жінкою! Інших жінок, навіть легковажних хвойдочок, він не мав ані за її життя, ані після її смерті. Спробував пригадати, чи хоча б коли-небудь, бодай мимоволі, навідувалися до нього думки про зраду. І не зміг
Він був далекий від того, аби приписувати собі бозна-яку ґречність, тим паче був далекий од думки про власну винятковість і безгрішність, але мозок його спалахнув: «А Месаліна? Чи хоча б коли-небудь, хоч би ненадовго, навідувалось до неї почуття провини? Чи картала себе за зради? Чи визнавала хоча б у глибині душі, що це ґанебно?»
Ет! відмахнувся од стражденних запитань, як від незносної мухи. Чого тепер цим мучитися?
І раптом сполошено здригнувся, не упізнаючи власного голосу, що пролунав у порожньому залі непринадно і глухо, ніби із діжі.
Певно, саме так починають виживати із ума, кисло усміхнувся. А що ж! Як нема людині чим зайнятися, так всякі дурниці і лізуть до гол
Обмовк на півслові. Здалося: важко гупаючи, хтось піднімається сходами.
Юджін укляк, напружено вслухаючись у звуки за дверима.
Ні, радісно забилося серце, таки не причулося!
В душі Старого Ірландця здійнявся сущий шквал обнадійливих почуттів. А може, запульсувало у скронях, насправжки сталося диво? Може, ніякого прибульця не було, і ватага одурених чоловіків, добряче намявши боки рудій свині ОНегрі, повертається оце зараз до милої їхнім серцям затишної пивниці старого друзяки Кіллі?
Що ж, Юджін не триматиме на вас зла! Не товпіться в порозі, проходьте. Це добре, що ви провчили того облудника. Бач, що надумав негідникводити за носа пристойне панство! Це ж треба таке! Певно, бовдуряка сподівався, що такі штуки йому легко минуться? Коли б не так!..
Двері прочинилися і перед зором Старого Ірландця постала огрядна постать поліцейського комісара Пада Люки.
За інших обставин його з'ява пробудила би в Юджінові хіба що осоругу та мулький неспокій: так вже повелося, що навідини цього одіозного типчика неодмінно завершувалися якою-небудь капостю.
Загалом, такі ж емоції приберігала для Пада Люки переважна більшість мешканців Каїруана, за винятком малолітніх дітей, з яких йому нічого було здерти (вірніше, він ще просто не додумався до того, що і з них можна мати бодай якийсь нікчемненький зиск), а також мера, окружного прокурора, судді та ще кількох осіб, що посідали вищі од нього щаблі в тубільній владній ієрархії і, відповідно, всіляко заохочували Пада Люку до належних їх становищу виявів лояльності. Не можна сказати, що такий стан речей його не влаштовував, та однак коли приходив час засвідчувати комусь із них повагу, Люку ввижалося, що заодно із презентом чи конвертиком, напханим новенькими купюрами, він передає у чужі загребущі руки скривавлений окрайчик власного серця. І хоч рани на понівеченому серці затягувалися доволі швидко, не лишаючи й рубця, ним оволодівала хижа жадоба на комусь відігратися. І хай би як тоді не намагалися, знаючи його лютий норов, догодити йому, хоч би як гостинно не приймали, Пад Люка все одно віддячував чорною неприязністю й не проминав найменшої нагоди розжитися бодай на якийсь дрібязок. Не гребував нічим, і докори сумління йому були невідомі.
Багато хто схильний був вбачати причини такої його поведінки у тому, що нинішню посаду Пад Люка здобув порівняно недавно, а до того вічно потерпав від нестатків, отож коли з'явилася можливість покращити свій добробут, накинувся на ці можливості, як зголоднілий вовк на здобич.
Так воно, ймовірно, і було.
Принаймні, чимось іншим його ненажерливість та патологічну заздрість, що розповсюджувалися на все і всіх, пояснити важко.
Вседозволеність та безкарність розбещували Пада Люку з дивовижною легкістю, не зустрічаючи в його зіпсутому нутрі жодного спротиву. І, як це часто буває, він не лише утратив почуття міри, але й позбувся елементарної обачності. Складалося враження, ніби Пад Люка абсолютно не задумується над наслідками або ж, навпаки, як ніхто інший передчуває, що довго так тривати не може, і поспішає сповна скористатися моментом.
Тепер, мабуть, вам зрозуміло, чому іншим разом при появі комісара настрій у Старого Ірландця неодмінно зіпсувався б. Але ниньки Юджін із чистим сумлінням радо привітав би кого завгодно, навіть нечистого.
Хоч Пад Люка і звик до запопадливості перед його персоною, та все ж йому вистачало в голові оливи не брати на віру щирість подібних виявів. Тож не дивно, що неймовірна любязність, яка світилася на Юджіновому обличчі, видалася йому підозрілою, тим паче, що Старий Ірландець ніколи раніше явною улесливістю не грішив і обмежувався у стосунках з комісаром лише сухою, сказати б чисто формальною, ввічливістю.
Пад Люка нервово мотнув головою. Його великі банькаті очі неспокійно забігали, гарячкувато вишукуючи пояснення незвичній поведенції Старого Ірландця, однак ні за що підозріле зачепитися комісаровому погляду не вдавалося. На те ж, що у пивниці немає жодного відвідувача, збентежений Пад Люка, хоч як це фантастично не виглядає, чомусь не звернув абсолютно ніякої уваги.«Щось тут не те, подумав він. Схоже, цей клятий виродок, ця ірландська почвара замислив якусь каверзу!»
Проковтнувши слину, Пад Люка пройшовся залою і мовчки усівся за столиком навпроти Юджіна.
Віскі?улесливо звів брови господар.
Пад Люка кивнув.
І поки Юджін, квапливо метнувшись за шинквас, видобував з холодильника пляшку та протирав серветкою склянку, ще раз обвів доскіпливим поглядом пивницю.
Лише тепер, та й то не одразу, до нього дійшло, що пояснення своєму «Щось тут не те» треба шукати в незвичному для цього місця, та ще й такої пори, безлюдді.
Що за хурня? упівголоса пробелькотів Пад Люка, нервово пригладжуючи спітнілою долонею коротенького чубчика. Юджіне, де усі ці виродки поділися?
То ви нічого й не знаєте? опечалено поморщив лоба Старий Ірландець.
А що? нащуривши вуха, подався вперед Пад Люка.
Поперлися до ОНегрі,проказав Юджін понурим голосом та, одвернувши голову, міцно стис зуби і застиг, дивлячись кудись у порожнечу.
Пад Люка засовався на стільці і ще більше подався вперед.
Якої хури?
Подивитись на прибульця, тихо, ледь зворухнувши губами, озвався Старий Ірландець.
Якого ще прибульця? сторопів Пад Люка.
То ви й справдінічого не знаєте? здивовано заблимав на комісара Старий Ірландець.
Та що я повинен знати? не стримався Пад Люка.
Юджінова схарапудженість розізлила його не на жарт.
Ти мене дістав! Можеш по-людськи пояснити?
А що пояснювати? розвів руками Старий Ірландець. До ґанделика тієї рудої свині заявився якийсь приблуда, от вони і
Який ще приблуда? аж підскочив Пад Люка.
Звідки мені знати, я ж його не бачив.
То й що? Бачив не бачив, який з того хур? заверещав Пад Дюка. Хто такий? Звідки взявся?
Казали, приїхав на автомобілі.
На машині?
Так казали.
Що за машина?
Тобто?
Легкова чи вантажівка?
Кажу ж, що не бачив.