Опиратися не було сенсу
Він мусив змиритися з цим. І змирився. Єдине, що непокоїло йогояк умовити Юті. Він чомусь був упевнений, що це неможливо, і заздалегідь налаштувався на важку й безрезультатну розмову, і навіть готовий був змиритися з тим, що доведеться через секретарчину непоступливість розкошелитися на повну котушку
І тому був немислимо вражений тим, що Юті майже не опиралася. Важко сказати, чого більше було у тих його почуванняхподиву чи розчарованості. Все-таки він сподівався, що юна мимзя Моканеш протестуватиме проти такого ґанебства. Навіть уявив, як вона уся тремтітиме, і тремтітиме не так од сорому, як від обурення. Йому ввижалася гримаса огиди на її гостроносому личику. Можливо, у пориві праведного гніву вона надає йому ляпасів, пригрозить поскаржитися окружному судді або хоча б розплачеться і, кинувшись у ноги, благально квилитиме: «Потере, одумайся! Я люблю тебе і ніхто, крім тебе, не володітиме моїм тілом!»
Але нічого такого не трапилося.
Вислухавши Копонешро, Юті лише поцікавилась:
Де і коли?
Ти не повіриш, але він хоче зараз, пролепетав Потер. У моєму кабінеті
Зараз так зараз, байдуже повела плечем Юті і діловито розпорядилася:Іди покарауль на вулиці, щоб ніхто не приперся.
Й зацокотіла каблучками до дверей кабінету.
Коли Янґ-Ол зявився на ґанку, його обличчя світилося щасливою посмішкою пянички, котрому поталанило похмелитися.
Старий Ірландець згадує минуле. Комісар Пад Люка. Запаморочлива ідея Юджіна Кіллі.
Uxor contenta est, quae bona est, uno viro.
Годинник над дверима пробив восьму вечора.
Тримаючи спорожнілий келих у випростаній на рівні зіниць руці, Юджін Кіллі зосереджено роздивлявся краплі вина, що, ніби кров, облямовували тонкі стінки боґемського кришталю. Усякий, хто глянув би цієї миті на Юджіна зобіч, наразі дійшов би висновку, що ніщо інше, окрім цього зачудування, його не турбує і не займає.
Та насправді думки Старого Ірландця блукали деінде, біля брудного ґанделика рудої свині ОНегрі.
Сильва та Дане, надававши цілий лантух порад і добряче причастившись за Юджінів рахунок, розійшлися по домівках, залишивши бідолаху наодинці з його невеселими роздумами. Але ображатися на них причин він не мав. Навіть навпаки, бо тільки завдяки їм Юджін і не занепав остаточно духом. Вони примусили його повірити у те, що справи його аж ніяк не безнадійні, а отже для того, щоб прихилити до себе фортуну, потрібно не так вже й багато: всього-навсього не опускати руки.
«Можеш на нас розраховувати!»запевнили наостанок, і навіть якби то був лише благородний жест, Юджін однак прийняв би його із вдячністю. Але то був не просто жест, Старий Ірландець це знав напевне. Тож, провівши приятелів до дверей, мало не пустив сльозу: «Які милі хлопці! Дарма, що писаки!»й поклав собі з наступного місяця передплатити «їхню нікчемну газетку».
Нарешті він опустив руку, поставив келих на стіл і перевів погляд за вікно. Вечірній туманець, протятий рожевими променями сонця, що поволі закочувалося за лисий череп гори, стелився північним схилом її підніжжя, поволі сповзаючи вниз, у долину Ка-Мянки. На хвильку замилувавшись тією майже ідилічною картинкою, Юджін особливо гостро відчув сум за сповненим турботами буттям, коли час летів непомітно й ніколи було приязнитися із печаллю. Йому здалося, що час той бозна-як давно відійшов, і Юджін нізащо не хотів повірити в очевидність, що відтоді, як лиха вість про чужака перетворила цей гамірливий оазис на німотну запустінь, спливло всього-навсього якихось кілька годин. Кожна хвилина видавалась йому тепер нескінченним і сірим, змарнованим марудним неробством днем, і він відчував просто таки нестерпну втому, що намертво прицвяшила його до мулького стільця, відібрала сили бодай зворухнутися, вихолощила думки і важким кіптявим рядном огорнула душу.
Мабуть, так вже влаштована людина, що у такі миттєвості зарадити їй можуть тільки пекельне відчуття самотності, біль за утраченим, туга за справжнім і світлим, що було у житті і що було віддано на поталу дрібному, ницому і нічого не вартому.
Мабуть, такі миттєвості прозріння рано чи пізно (далебі, таки пізно!) навідуються до кожного. Навідуються по-різному, за різних обставин, але навідуються. Приходять раптово чи поволі, але завждинепідкупні, невблаганні і суворі, як Терміна Тор.
Однак занурення у минуле витягло з глибин Юджінової памяті не так вже й багато. Кілька незначних епізодів, які й споминами назвати важко. І як він не силувався пригадати щось яскраве і важливе, ті його потуги були безуспішними. Якоїсь миті Юджін відчув пронизливий холодок у всьому тілі, і услід за тим розпалений мозок зродив жахливе відкриття: усе його життясуцільна смуга невдач. Він невдало появився на світсаме тоді, коли батько, проциндривши сімейні статки, звіявся світ за очі, залишивши немічну дружину і тримісячного сина без будь-яких засобів існування. Він невдало пішов до школипершого ж дня на нього звалився з підгнилого деревяного помосту посеред вестибюлю важезний бронзовий бюст президента, з ушкодженим хребтом Юджін пять літ пролежав у нерухомості без будь-якої надії на одужання, і хоч все-таки якимось дивом вичуняв, до школи вже більше ніколи не ходив. Він невдало одруживсяпокійниця Месаліна його не любила, ще й виявилася рідкісним стервом, невгамовно охочою до чужих чоловіків, отож життя із нею перетворилося на безкінечну муку, та Юджін, одначе, героїчно терпів її вибрики, тішачи себе надією, що все минеться, що Месаліна одумається і, врешті-решт, зважить на його почуття (бо хоч там що, а він таки її любив: спершу нестямно, згодом просто любив, ще пізніше намагався переконати себе у тому, що таку жінку, як Месаліна, любити неможливо, але докінечно схолодніти до неї так і не змігварто було їй лишень приязно усміхнутися чи мовити лагідне слово, вогонь кохання умить спалахував в Юджіновому серці з новою силою); коли ж Месаліна таки одумалася, було вже пізнопевно, у покару за безпутність її з усіх боків обсіли болячки, вона то розпасалася до непристойності, то марніла і перетворювалася в жалюгідну, худу і змарнілу подобизну жінки, весь прибуток з пивниці йшов на її лікування, по яких тільки лікарях та санаторіях Юджін її не вивозив, але таки домігся свого: Месаліна знову розквітла, набралася здоровя. Але на ту пору їй уже добігало до сорока, про дитину не могло бути й мови, та й навряд чи вона змогла б завагітніти А потім Хто б міг подумати, що вистраждана і виплекана неймовірними зусиллями і жертовним Юджіновим терпінням тиха сімейна ідилія урветься так нагло і безглуздо! Легке нездужання, на яке ні він, ні Месаліна не вважали за потрібне звертати увагу, обернулося запаленням легенів, що за кілька днів поклало Месаліну в домовину
Гірке зітхання (чи радше стогін) сколихнуло німотний присмерк пивниці.
Старий Ірландець підвівся. Дрібочучи, прочовгав у закут за стійкою. Намацав рукою ширму, що прикривала вхід до підсобної комірчинки, наосліп дотягнувся пальцями до прикритого ширмою вимикача.
Спалахнуло світло. Але на душі від того не прояснилося
Годинник над дверима показував за чверть девяту.
Юджін журливо захитав підборідком, окинув тлумним поглядом порожній зал. За чверть девята! Якби не той триклятущий чужак, зараз би гульба у пивниці була в самісінькому розпалі: попід стелею снували б руді пасма цигаркового диму; Коцибуль Ялубиц розважав би компанію байками зі свого холостяцького життя; брати Тітофф вишукували б, перед ким розщедритися компліментами з єдиною і більш аніж прозорою метоюнапитися і наїстися надурняк; Алекс Вольськи чмихав би безперестанку носом і з усіх сил пнувся би завязати з ким-небудь суперечкупро що саме, йому було байдуже, аби лиш зчепитися; Михай Лосич сидів би набундючений, мов сич, спогорда зиркаючи на галасливе ґурбище за сусідніми столиками, вичікуючи, коли хтось надумається до нього звернутися, бо із власної ініціативи долучатися до нікчемних балачок вважав не гідним свого статусу; Ґієн Капшо, Рим Арук і Матія Маріос уболівали б за долі світу, тавруючи постіндустріальне суспільство та пророкуючи Новий Апокаліпсис, заодно переймаючись тим, аби до його настання їхні заґартовані організми засвоїли якомога більше винайдених людством божественних напоїввіскі, бренді, коньяків, бальзамів, джинів, текіли etc; Вальдемар Вайсброу та Мойсей Коен, прихопивши по пляшці пива, починали б торувати шлях до виходу, що завше було для них справою непростою, бо полишити пивницю, не зачепившись на коня чи не біля кожного столика, їм рідко коли вдавалося; опинившись врешті-решт на вулиці, вони неодмінно всілися б на сходи і, обнявшись, заревли б у два голоси «Повзуть злодієро із салуну рачки» або «Дай мені, шинкарко!»