Не бу, Тимоше! Не бу!
Дана прибрала з обличчя усмішку, кресонула по Тимошеві карим із зеленкуватими іскринками поглядом. Степцьо! Їй-богу, Степцьо! Такий же хазяйновитий, такий же практичний, ніде нічого не прогавить, не упустить, з усього хосен мусить мати. Геть, як його дід. Це ж він міг би бути і її внуком.
Ні-ні, скрипіння їй ніскілечки не заважає і рубати осокора вона не дозволить. Ні сьогодні, ні завтра, ні тоді, як поїде з села. Хай Тиміш запє холодною водою свої лісорубські та бізнесові наміри.
А чого б їй той осокір заважав? У неї самої час од часу також щось поскрипуєто коліно, то лікоть, то плече. У її віці це неминуче. От і доскриплять собі якось разом із деревом.
Вийшла на подвіря, завела так незаслужено ображену рудим Степцьовим Тимошем свою блакитну «ластівоньку», погладила її по лискучому капоту, поставила на сидіння поруч з кермом великого круглого кошика.
Тиміш зновяк Пилип з конопель:
Куди це ви-те зібралися з таким кошичиськом? Мо, по гриби? Ходили мої хлопці вчора, кажутьніц нема, сухо вельми у лісі. Але такі, як ви-те Ну-ну, казав сліпий, побачимо
Автівка мяко виїхала з подвіря і взяла курс на поле. Там, ліворуч від грунтової дороги, маленький острівець, наче охоплений полумям. То верес. Дана давно пантрувала, коли він зацвіте. Діждатися не могла. А вчора гляньвибухнув червоно-малиновим цвітом. Ну, тепер можна нарвати і вже вирушати з села до міста.
Залишила машину на дорозі, підійшла з кошиком до вересових кущів, зразу після жнив упритул обораних трактором. Казав Тиміш, цієї осені їх мають повністю викорчувати. Пробували позбутися уже не раз, але живучий верес все одно проростає і хоч кількома кущиками, але зацвітає посеред поля. Колись тут були справжнісінькі зарості, а посеред них стояла Димчина хата. Тепертільки маленький горбок на її місці. Присіла на нього, погладила долонею ще по-вересневому теплу землю, підставила обличчя під лагідні промені, заплющила очі.
2
О, прекрасна незнайомко! Чи ці дивовижні квіти постелиш ти замість перини на ложе коханого свого? Як же мяко і солодко спати буде йому!
Дана озирнулася. На стежці у позі декламатора з піднятою над головою правою рукою завмер невисокий худорлявий хлопець. Русявий, з довгим волоссям, одягнутий не по-тутешньому: світлі парусинові туфлі, сірі штани, біла маринарка нарозхрист, під неютонка лляна сорочка з дрібненьким синім орнаментом біля горловини. Ніби на панича схожий. Але ж ніпанич полотняної маринарки не зодягне, он у їхнього Михалка Косінського всі костюми тільки з дорогого сукна. Та й щоб дженджуристий Косінський-молодший біля хутора пішки ходив і ще й отак-от з кимось заговорив
Ні, не з паничів, мабуть, цей задирака. Але й не сільський, не тутешній. Цікаво, звідки ж він прийшов? Ба ні, не прийшов, а приїхавон позаду нього, на узбіччі польової стежки, лежить ровер: колеса з нікелевими спицями ще повільно крутяться, масивний круглий дзвінок на рулі виблискує, як люстерко, ловить сонячне проміння і відбиває його просто Дані в очі.
«Його дзеленчання за кілометр гусей розлякало б. А цей роверист не посигналив, отже, підкрадався тихцем, щоб я не почула. Може, ще й підслуховував, як я співаю», подумала Дана і зразу ж зашарілася, перекинула через плече пшеничну косу, обсмикнула підіткану зелену спідничку, сховала під нею засмаглі круглі колінця.
Хлопець перевів веселий синювато-сірий погляд із Дани на кошики, вже наповнені дрібними квіточками. Ніби порівнював, що ж воно яскравішецвіт у кошиках чи румянці на дівочих щоках.
Це верес. Для Димки, пояснила Дана ніяково.
Для Димки? Хто така Димка? Ваша чарівна корова, яку годують квітами, щоб давала рожеве молоко? сяйнув білозубою усмішкою незнайомець.
Яка ще корова? Дана нарешті оговталася. Димкато жінка. Взагалі то вона Домка Калапуша, але в нас усі звуть її Димкою.
І навіщо ж Домці-Димці Калапуші стільки цвіту? Що вона з нього робить? Квіткове сіно для своєї корови?
Тю на вас! І чого ви-те до нещасної корови вчепилися, як репях до хвоста? Та й немає у Димки корови. А з вересового цвіту вона мед робить.
Вересовий мед?! У вас тут знають, як робити вересовий мед?!!
У нас усе знають! випалила гонорово.
І чого це він так дивується? Ніби Дана сказала йому про небесних прибульців, які спустилися на землю, поселилися в їхніх Туричах і живляться виключно вересовим нектаром. Чудний якийсь. Вона підхопила кошики і повернулася, щоб іти до Димчиної хати. Але хлопець вихопив їх у неї.
Давай піднесу!
Сама справлюсявони неважкі! заперечила.
Все одно Не годиться такій кралечці великі кошичиська носити. Не бійсяне вкраду. Я ж навіть зеленого уявлення не маю, що з цими квітами робити. От якби ти мені по секрету шепнула рецепт вересового меду
Його тільки Димка має,Дана все ще трималася за кошики.
А казала, у вас тут геть усе знають.
Кажу ж, Димка знає. А вона наша.
Хм До речі, я Теодор, тобі дозволяю називати мене Тео. Або Федором, або Федірком, як називають однокурсники, на твій вибір. Тільки не Федькомце вже дуже Пхе, якось мені не пасує. Та відпусти нарешті ці свої шедеври народного лозоплетіння і назви й своє імя.
Дана промовчала. Хлопець стенув плечима.
Все одно дізнаюся.
Тричі виважив кошики над головою, як важкоатлет гирі, і бадьоро закрокував слідом за Даною.
Подумати тількивересовий мед на Поліссі! Та це ж світова сенсація! Якщо мені ця ваша аборигенка Як там її? А, Димка. Якщо мені пані Димка скаже рецепт Це ж Ти чула про країну Шотландію?
Я ходила до школи.
Молодецьгарна відповідь. А до гімназії?
Мама з татом не захотіли до міста відпускати.
А твої мама з татом часом не пан і пані Косінські?
А що, я у них так удалася?
Не знаю, я ж їх не бачив. Ще поки що не бачив. Чув тільки, що земля у вашому селі Косінським належить. Але взагалі-то ти на панночку дуже навіть схожа: тоненька, тендітна, ніжки взуті, ручки білі. Та ще й до школи ходила.
З панною Косінською попав пальцем у небо! А те, що я у школі вчилася Що ж тут аж такого дивного? У нас чимало дітей записуються до школи, тільки ходять потім хто скільки. Дехто взагалі рік-два повчиться, а даліні ногою. А я шість класів закінчила, бо школа у нас шестирічна.
Ух ти! Аж всі шість класів! Але, може, у школі тобі цього не розказували. Ось послухай. Отже, колись на території Шотландії, це така країна, сусідка Англії, жив маленький корінний народпикти. Славилися пикти довголіттям і неймовірною, просто-таки містичною силою. А сила та була Від чого б ти думала? Ну-ну, вмикай думалку! Від дивного-предивного, міцнішого за вино і солодшого за мед напою із вересового цвіту, його так і називаливересовий мед.
Дана недовірливо глянула на Федорачи не розігрує він її?
У Шотландії теж росте верес? Геть такий самий, як у нас?
У Шотландії не був, їхнього вересу не бачив. Але думаютакий самий. Верес, він хоч на Волині, хоч у Шотландіївсе одно верес. Рецепт того напою пикти зберігали у глибокій таємниці. Захотів якось жорстокий король знищити той маленький гоноровий народ у своїй імперії. Але спочатку заповзявся вивідати рецепт вересового меду. Ну якому ж правителю не хочеться бути сильним і жити якщо не вічно, то хоча б дуже-дуже-дуже довго! От і тому хотілося. О, скільки людей було вбито його посіпаками! Бо пикти не погоджувалися видати секрет містичної сили і довголіття своїм поневолювачам. Залишилося від цілого народу всього двоєбатько і син. Приїхав до них той дурнуватий король зі своєю військовою дружиною, стали суворі вояки їм погрожувати: мовляв, не зізнаєтесябудете живцем спалені. Тоді батько каже: «Не можу я перед синовими очима видати вам таємницю наших предків». «Немає проблем!»вигукнув король і наказав звязати хлопця й кинути у бурхливі води річки. А коли батько залишився сам один, то сказав королеві таке: «Жаль мені сина свого. Але ще більше я боявся, що він, молодий, ще безбородий, не витримає ваших тортур і видасть рецепт вересового меду. Тепер, коли сина мого єдиного немає, я вже нічого не боюся. І нічого вам не скажу. Можете мене вбити».