Надія ГуменюкПлач пересмішниці
Від недостатньої поваги до себе скоюється стільки ж гріхів, скільки від надмірної до себе поваги.
Бажання того, чого в нас немає, заважає користатися тим, що в нас є.
Сойка лісовий птах родини воронових. Розумові здібності виходять за рамки інстинкту. Може наслідувати голоси і навіть говорити людською мовою. Звідси друга назва пересмішниця.
I. Троянда на автостраді
1
Хрипкуватий бас вкотився у сон і розколошкав, розметав його, як буревій суху солому. Левко здригнувся, інстинктивно засунув руку під подушку, затис у ній рукоятку «Форта» і зірвався з деревяного лежака. Тривога застугоніла у скронях, блискавично розтеклася судинами, загострила всі відчуття. Сторожко прислухався. Знадвору до веранди просочувався дим. Горіло, схоже, далеко, бо ніздрі ледь уловлювали гіркуватий запах. А басовитий розкотистий звук то сильнішав, то слабшав, то піднімався, то опускався, ніби десь один за одним відлунювали вибухи. Що це? Гармата? Міни? Снаряди? Чи, може, літак, бо гуркоче таки угорі?
Ледве вгамував дрож, що прокотилася тілом, роззирнувся у темряві, намацав поглядом обрис літрового слоїка з абрикосовим компотом на тумбочці, полегшено зітхнув і лівою долонею дав сам собі добрячого запотиличника: «Спиш ти, Леве, як заєць під кущем. А як спиться, так і сниться Звідки тут узятися гарматі чи снарядам? Та й хто б це пропустив ворожий бомбардувальник на мирну територію?»
Обережно відсунув фланелеву фіранку на квадратній шибці веранди. На темному склі відразу ж істерично задзижчала розбуджена пара мух, у повітря загрозливо здійнялася розтривожена оса, що заночувала біля надкушеної Славчиком папірівки і тепер, вочевидь, збиралася стояти на смерть за свій солодкий трофей. А протяжний звук, що розбудив Левка, вже віддалявся, затихав десь там, угорі, над волоським горіхом, що однією половиною широкої крони накрив невеличке подвіря, а другою цю прибудовану до старенької хати-«времянки» деревяну веранду з вузьким лежаком, на якому і літував Левко. Здалося, то чиєсь сердите старече буркотіння луною покотилося попід небесами. Ось воно стишилось, трохи подобрішало і зрештою навпростець понад садом мирно пошамкотіло собі за обрій.
«Береться на грозу»,подумав Левко, позіхаючи і знову вмощуючись на подушці. Воно б і добре, щоб нарешті задощило. Але то ще бабця надвоє ворожила. За останній тиждень злива вже двічі накривала навколишні села, у деяких навіть городину градом побила, підвали позаливала, дахи подірявила, а розпечене місто обминала, наче воно зачароване. Ось і тепер: десь поблискує, погримує, лякає та спати заважає, проте хмар як не було вдень, так і тепер немає, он навіть місяць просовує крізь горіхову крону свого цікавого жовтого писка, якого нíчим прикрити.
Задрімати вже не вдалося. Сон пропав, наче його отой піднебесний буркотун украв, у торбу вкинув та й покотив за собою невідь-куди. Дражливий запах диму ставав усе відчутнішим, їдкішим. Левко підвівся, одягнув штани, намацав пальцями ніг пляжні вєтнамки і вийшов у двір. Намірився вибратися з-під лапатої горіхової тіні. І саме тієї миті не на небі, а вже на землі, десь за садком, знову голосно гримнуло. Вибух не дуже потужний, але це таки вибух він не міг помилитися. Хвилина тиші і раптом ніби сама ніч схарапудилася, залементувала, пронизливо і безладно забомкала. За мить те панічне бомкання перейшло у ритмічні удари. Хтось щосили, з рівними короткими інтервалами, гатив і гатив залізним бомкалом об латунну грушу дзвона.
Левко інстинктивно впав на землю, перекотився через плече й усім тілом притиснувся до надщербленої бруківки подвіря. Дзвін ще трохи побомкав і почав стихати, ніби також віддалявся. Здавалося, що ніч вихоплювала з наелектризованого повітря загублені ним звуки, хутко загортала їх у клапті густого туману, що поповзком стелився по землі, й похапцем ховала у травах, на грядках городини, під кущами і деревами, що непорушно бовваніли в імлі, як древні камяні статуї.
Сіра завіса, що ледь прикривала білі підколінки яблунь (Марійка намалювала їх вапном ще напровесні), почала підійматися вище і вище. А за нею, десь далеко за садком, затанцювали червоні язики полумя. Вони підскочили мало не до неба, проте хутко опустилися, заховалися, здавалося, навіть пригасли. І тільки дим не зникав сотався догори, стелився над землею, змішувався з туманом. Та їдуча суміш уперто повзла до міста. Ось уже й зависла над подвірям, на якому, як розтривожений боцюн, стояв Левко худорлявий, цибатий, засмаглий, з розкуйовдженим чорним чубом, у камуфляжних штанях і гумових капцях-вєтнамках.
«Це ж треба,подумав,вогонь раптово шуганув і хутко опустився, а диму від нього стільки, ніби справжня хімічна атака розпочалася. І цей вибух Він таки був!»
Левко повернувся до веранди, похапцем одягнув і заправив у штани футболку, кинув під неї фортівського малюка-девятку (про всяк випадок!) і вибіг на стежку, що через садок вела до вузьких смужок городів, розміщених відразу за дорогою, далі виводила до пустирища, а тоді вже до пагорба, прозваного в народі Панською горою. На пагорбі, над обмілілим, зарослим татарським зіллям та очеретом ставком, ще донедавна височів головний будинок колишнього маєтку. Пустирище чималий шмат нейтральної території між передмістям, де Левко вже другий рік поспіль винаймав допотопну деревяну «времянку», і селом, яке вперто наближалося до міста.
Горіло десь там, і Левко здогадувався, що саме. А коли здогад перейшов у впевненість, аж застогнав. Ця пожежа злякала його не менше, ніж колись перший вибух замаскованої біля бузинового куща міни тоді він пройшов усього-на-всього за якихось пів метра від неї і не зачепив, не наступив, ніби хтось узяв його за руку і провів повз ту смертельну пастку. Його провів, а хлопця, який ішов за кілька метрів за ним,ні. Левко навіть імені його не знав, але цей спогад не раз хапав його за серце, особливо в перші місяці. Якби він тоді ступив на пів метра лівіше Якби Той хлопець залишився б живим, вони просто помінялися б ролями, точніше життями.
Під гумовими підошвами вєтнамок гидко чвакнуло, голі пальці ввійшли у щось пухнасте й липке. Левко послизнувся і з розгону ледь не розтягнувся на стежці. Присвітив ліхтариком: посеред калюжі густої темної крові великий обезголовлений припутень із розпростертими сірими крильми. Голівка, відрубана якраз по білому шийному «комірцеві», яким означені ці птахи, лежить окремо, й осклянілі застиглі очі дивляться просто на нього. Просто на нього Чи у нього?..
Господи! Знову Знову голуб І знову це видиво, яке він ніяк не може вирвати, витравити зі своєї памяті. Хоче і не може. Намагається, а воно не зникає.
Він сидів на невеличкому, майже крихітному виступі, на сяк-так видряпаному каскою посеред сланцевої тверді дашку, майже під верхівкою двохсотметрового чорного конуса. Від похилої поверхні терикону йшов нестерпний запах пересмаженої на сонці відпрацьованої породи і людських випорожнень. Ніде заховатися ні від сонця, ні від куль. Четвертий день без крихти в роті і вже другий без води. І раптом голуб Дурненький, наївний, довірливий сірий припутень з білим, як у чемної школярки, «комірцем» на шиї Чого він прилетів у це пекло? Чого підійшов так близько? Хто його послав? Навіщо? Щоб обміняти вільне пташине життя на життя вмираючого від голоду і спраги напівпритомного хлопця?
Гулі-гулі, дурненький Гулі-гулі, сіренький
Крові було мало, зовсім-зовсім мало. Може, зо дві чи три ложки. Не більше. Чи йому так здалося? Вона не могла вгамувати спрагу, що мучила Левка ще з учорашнього дня. Але впала на пересохлий, отерплий і розпухлий язик, як цілюща роса, і змусила ожити, зарухатися у жилах кров людську.
Якби не припутень Якби не його краплі крові
Гулі-гулі, дурненький Гулі-гулі, сіренький Гулі-гулі, янголе-спасителю
Левко раптом знову відчув у роті той солодкувато-нудотний присмак. Замлоїло, спазмувало шлунок, до горла підступив щойно випитий абрикосовий компот. Світ хитнувся, і стежка з червоною калюжею (але ж це неможливо, щоб стільки крові з одного птаха!) почала горбатитися, перевертатися, ніби хотіла скинути Левка із себе, як норовливий дикий скакун невправного вершника. Ухопився за щось високе і шорстке. В долоні впялися дрібні колючки. На спину закапотіли холодні краплі, аж дрижаки пробіглися від маківки до пят.