А бодай тебе! чоловік зіскочив у вязку суглинкову кашу, забіг поперед коня, нахилився над дорогою і похапцем перехрестився. Свят, свят, свят! Та як же це?.. Як же це? Якби Орлик сам не зупинився
Він навіть боявся вимовити, що було б, якби кінь не зупинився.
Та перестань жиполити! Тутечки таке гримнув на жінку.
Але та не чула. Поривалася то до клітки з підсвинком, що стояв по черево в болоті й тикався рилом у прути, що не давали йому вибратися, то до курей, що вже знайшли собі якусь поживу у траві, то притискала до грудей піднятий з твані забагнюжений сувій і вже, здається, збиралася випрати його своїми рясними ревними сльозами. Їй так шкода було тонкого лляного полотна! Так шкода!..
А гей би тебе, дурна коняко, трясця взяла! А гей би тобі дідько хвоста до гриви привязав! Чи ти дурману наївся, чи в тебе бзік у голові? Бачиш, якої шкоди наробив? Бачиш?! І з чого я теперка сорочки празникові пошию? З чого? Ой, людоньки добрії! Я ж ціліське літо біля того льону гибіла, всеньку осінь коло нього гнуласяі брала, і сушила, і тіпала. А скіко зимових вечорочків пряла, а скіко деньочків ткала. Та золою посипала, та на сонці вибілювала. І от через дурного коня все котові під хвіст.
Стихни, кажу! Тіко б і біди, що полотно в багні,перебив її чоловік. Хапай хутчіш якусь суху лаху з куфера і біжи сюди!
Жінка й далі не чула. А може, не хотіла чути. Збиралася перекинути свій праведний гнів на чоловікаце ж він управляв конем, він, значить, не справився. Але в його зміненому голосі було щось таке, що вона тільки сапнула ротом повітря і замовкла. Підійшла, тримаючи на руках, як запеленане дитя, сувій, за яким дорогою тягнувся забрьоханий шлейф.
На, дивись відступився вбік чоловік.
Вона ще раз сапнула ротом і оторопіла. Виваляне у болоті й оплакане нею полотно випало з рук і голосно булькнуло в калабаню. А її саму затіпало, як у пропасниці.
У-а-а!.. У-а-а!.. У-а-а!..
Це вже був не плач, а відчайдушний крик, вимога, наказ:
Жити! Жити! Жити!
Той крик привів жінку до тями. Як прудка вивірка, метнулася вона до фурманки, відчинила перехнябленого куфера, вхопила з нього старого смугастого коца, тканого з овечої вовни, простелила на торбі з пшеницею, ще раз підняла віко куфера, висмикнула зелену хустку-шальоху, що першою потрапила під руку, кинула поверх коца.
Немовля було ще й не помите, все в бурих розводах після появи на світ. Та й світ уже встиг позначити його рудими печатками густої суглинкової твані. Жінка подумала, що потім не допереться своєї святкової шальохи, купленої минулого року до Великодня. Вона хутко висмикнула з пожитків на фурманці надщерблену макітру з чорної глини, присіла навпочіпки біля корови. Білі цівки голосно дзенькнули об дно, тепло запарували під великим набряклим вименем.
Коли денниця почала бліднути і вже готувалася поступитися місцем сонцю, немовля, напоєне теплим коровячим молоком (впорскували його по крапельці сухою соломинкою) і ним же старанно обмите, запеленане святошною зеленою шальохою і загорнуте поверх неї старим тканим коцом, тихо посопувало на руках у жінки.
Матір Божа!.. тихо молилася жінка. Пресвятая Богородице Діво Маріє, що Сина Божого народила! Подай милосердя цьому дитяті, невідомо ким рожденному, але Богом сотворенному, чудом Його великим спасенному і нам у цю лиху годину посланому! Дай йому, Пресвятая Богородице, здоровля крепкого, а нам радості великої. Бо нічого не буває просто так, без задуму Божого. Амінь!
Фурманка, натужно поскрипуючи колесами, вїхала у ліс і поволеньки, вузькою дорогою, добре відомою лише тутешньому люду, через корчі і хитку драговину попрямувала за непрохідне Бузькове болото.
Частина перша. Солодкий мед мрійності
1
Ще тільки сінешні двері скрипнули, а Дана вже знає, хто до неї прийшов. Густий чоловічий запахсолярка впереміш із міцним бакуном і потомвривається поперед самого Тимоша, заповнює всю кімнату, шугає по закутках, виганяє з-під стелі уже напівпричмелену муху, що, якби могла, то оце б уже чхала від тої їдкої суміші в повітрі. Слідом за своїм запахом являється Тиміш. Кремезний, рудий, з густим ряботинням на руках. Геть, як Степцьо! Переступив поріг і став над головою, як гріх над душею, водить твердим, як цурпалок, пальцем по лезу сокири, переконується, чи гостре.
То як, будемо рубати? чи то питає, чи стверджує.
Ну от, знов за рибу гроші.
Нема, Дмитрівно, ні риби, ні грошей. А от по радіві ниньки рано казали, що вітер вельми сильний ожидається.
Тиміш переводить сірий, як дим від листя, погляд із сокири на вікно, за яким видніється порепаний стовбур старого осокора. Крони не видновона десь там, угорі, над хатою, що сперлася причілком на дерево, як стара жінка на ключку.
Ото дивинавітер! Хіба його досі тут не було? Дана робить вигляд, що не розуміє, до чого він хилить.
Дак не просто ж вітер. Кажу ж вамвельми сильний. Штормове, значиться, попередження передали. Дивітеся, Дмитрівно, а то впаде оте старе деревище на цей ваш утлий ковчег, пробє черепицю, знесе комина. І де ви-те тоді жити будете? Куди приїдете? Треба щось думати.
Не хвилюйся, Тимоше. Якось я вже домовлюся з вітромвін мою хату й омине.
Ха! Насмішили! Тиміш усміхається, але якось так дивнотільки правою половинкою рота, і недовірливо придивляється до Дани. А ви-те що може, правда того знаєте щось? Мо, не дурно в селі тарабанять У таких літах ще оно скіко книжок без окулярів читаєте і на своїй тарадайці ганяєте, як той Шумахер на автоперегонах. Секрет, значиться, якийсь маєте.
Дана аж підскочила. Те, що він її літа рахує,то ще куди не йшло. Для чого ж він арифметику в школі учив? Щоб лічитияк не гроші, то роки. Але назвати її машину тарадайкою? Її блакитна, як небо, її вірна слухняна «ластівонька»і тарадайка?! Ах ти ж Ну начувайся!
Знаю, знаю, Тимоше. Моя бабуня, царство їй небесне, справдешньою відьмою була. Більше ста років прожила і ні дня не лежала. Бігала, бігала, бігала, так на ходу і впала, а душа й не зупинилася, далі побігладо неба. О, вона стільки всього знала! Стільки вміла! Стільки могла! Бувало, як назолить їй хтось дуже, то вона його і в свиню могла перетворити, і в жабу. І мене дечому навчила. Ти ж хіба не чув, що відьмацька сила передається через одне покоління? Від баби, значить, до онуки
Хе-хе Тиміш опускає сокиру, чомусь ховає її за спину, обережно відступає за поріг.
Та хіба ж я що? Я ж нічого. Але ж скрипить це дерево, як холєра, аж з дороги чути. Тіко вітер подуєа воно вже й заводить своє безконечне скигління. Це ж які залізні нєрви треба мати, щоб у хаті таке скрипіння денно і нощно слухати! А ви ж людина аліганцька. У вас і душа мус бути, як тая кора на молоденькій осичці, а не як на цьому столітньому осокориську.
Скрипуче дерево довго стоїть, каже Дана. А нерви Нерви я у вітряну погоду ховаю о-о-он у ту коробочку. Бачиш, на столику біля дзеркала? Чорна така, деревяна, лакована, з червоними квітами на покришці? То петриківський розпис, його відома художниця зробила. Колись у тій коробочці була пудра. А чого ти так дивуєшся, Тимоше? Авжеж, колись я пудрила свого носика, він у мене дуже навіть симпатичний був. Шкода викинути таку гарну шкатулку. От і знайшла їй застосуваннянерви час од часу ховаю, щоб не вибрикували тут капосні, як дурні телята, не каверзували та на оце безневинне дерево доброго чоловіка з гострою сокирою не накликали. А чого ж, ти думаєш, я скрізь вожу цю коробочку за собою, чого не розлучаюся з нею?
Тиміш спочатку голосно гикнув, тоді якось невпевнено хіхікнув, а далі так розреготався, аж за живіт вхопився:
А бодай вам, Дмитрівно, жаба на ногу наступила! Не поймеш, коли ви-те сурйозні, а коли насміхаєтеся. Певне, колись дуже веселою дівкою були, язика з самого ранечку наперчували та нагострювали, як оце я ниньки свою сокиру.
Витер піт із залисин, голосно зітхнув, розвів руками, що чогось аж свербіли йому на того нещасного осокора.
Але ж я вампро діло, а ви меніпро козу білу. Все вам смішки та кпини. А ми з Оксенею тут за вас переживаємо. Щось станеться, люди скажутьото сусіди, ото злидні лідаві, не пособили одинокій жінці навіть стару деревину зрубати, не уберегли неїну хату. Як ви-те так уже чогось прилипли до того старого осокора, то можна ж посадити біля пенька молоденького. Вони вельми хутко ростуть, бо воду з ґрунту, як насоси, тягнуть. За рік би й шумів уже новий осокорик під вашим вікном. Шумів би і не скрипів, спати не заважав би, мо, навіть сни молоденькі навівав би. Зновика ж, дерево ниньки дороге. Я оце в город їздив, заходив до супермаркету. А там Отакомасло, отакоковбаса, а коло них збокудрова, сухенькі, у вязаночки складені. На вагу, значиться, продаються, як цукерки чи пряники. Якби сам не побачивїй-бо не повірив би. Це ж із цього старого осокора скільки тих вязанок мона було б зробити! І вам би копійчина якась капнула, і мені за роботу перепало б, і не скрипіло б нічого під боком. То бу чи не бу рубати?