Дід з бабою жили на центральному проспекті, на другому поверсі побудованого полоненими німцями будинку.
Баба починала розповідати чергового «Івасика-Телесика» чи «Котигорошка», а я, лежачи в ліжку, дивився, як по стіні повзе світляна пляма від фар пізньої машини на проспекті. Я щосили намагався не заснути, чекаючи важливого моменту.
Аж бачить Івасик, летять повз дерево гуси, розповідає бабця. От він до них і промовляєРозповідь переривається, бабуся засинає. Посміхаючись, легенько штовхаю бабусю.
І що промовляє?
Промовляє? прокидається бабуся. А, ну так, промовляє. І так промовляє І так промовляєБабуся знов дрімає.
Гуси-гуси-лебедята, продовжую сам, візьміть мене на крилята. Так, бабусю?
Га? Шо? знов виринає на мить зі сну бабуся. І раптом продовжує ні в тин ні в млин:І схопив тоді Котигорошок булаву!
Ха-ха-ха! лунає в хаті.Бабунь, ти ж про Телесика розповідала!
Та й правда, спросоння веде баба. Схопив Телесик булаву
З цього моменту я вже регочу на повну. Бабуся ніяк не хоче прокидатися, бормоче щось з усіх казок одразу. Повертається дід.
Знов бабу мучаєш, шалопай. Не бачиш, вона за день наробилася, язиком не ворочає. Давай спи. От виростеш, будуть твої онуки з тобою, як ти, ото, з бабою.
Дід не свариться, швидше трохи докоряє. Я посміхаюся йому в темряві й тихенько втуплююся в стелю, на якій бігають світляні плями від машин. За мить я нарешті засинаю.
Інколи я прагну хоч на мить повернутися в ті часи. І подеколи це вдається. Я повертаюся до діда з бабою у снах і знову слухаю бабині казки.
Телефонна розмова
Привіт, старий!
Привіт!
Як ти?
Якшо я скажу, шо добре, повіриш?
Мій товариш майже до останнього жив в одному з селищ під Донецьком. Так вийшло, що він повернувся на батьківщину до мами якраз восени минулого року. І останній рік перетворився для нього на кошмар.
У селищі немає газу, бо перебило снарядом газогін і ділянку, шо вела до села, просто заглушили. Світло теж через раз, бо багато ЛЕП підірвали.
А хто підірвав?
А біс його знає. Прокинулися зранку, а лінія лежить.
Голос товариша надтріснутий. Говорить сухо, ніби не хоче все згадувати.
Наша голова селища спочатку бігала по блокпостах: і до «донорів», і до військових, просила не стріляти по селу, мовляв, там мирні. Деякий час діяло. Однак коли селище між двома лініями фронту, то як не крути, а час від часу прилітає. Дитячий садок розбомбили, потім у базар влучило.
Багато загинуло?
Ну в садочку, слава Богу, нікого не було. Такі часи, шо батькі дітей від себе не відпускають. А на базарі попало в чувака, шо молоком торгував. Згорів у машині. І ще жінку поранило, матір трьох дітей, вона потім померла.
Хто стріляв?
Кажуть, шо армія!
А ти шо думаєш?
Я стверджувать не буду, бо не бачив. Однак вояки теж різні.
Тобто?
Раз приїздили в село на броні. Ходили по хатах на кутку, а потім як угатять із самохідки по городу однієї жінки. І поїхали. Ми підбігли, розпитали, виявилося, що дізналися, шо вона самогоном приторговує, приїхали конфісковувать, а в неї якраз не було, так ото лякали.
А «донори» шо?
Там узагалі піндик. У них там начальники. Шо не шайка, то свої порядки. Немає з ким домовлятися. Ті, шо типу офіційна влада ДНР, ті ще нормальні, однак вони де? А на кутку самі бандити. Випалена земля, одним словом. Приходили раз, хотіли в апалчєніє забрати. Сказали: не підеш, бугай, то або грохнемо, або в штрафбат підеш окопи рити. То я на ранок і виїхав.
Ти сам виїхав чи з мамою?
Сам. Мама не схотіла. Та й чутки ходять, шо українські військові гроші вимагають за виїзд. По тисячі доларів з дорослого і по пятсот з дитини. Саме тому бідні й не рипаються.
І шо з тебе взяли?
А шо у мене є тисяча доларів? Я навіть без зимового одягу поїхав.
А вимагали?
Ні.
Мовчимо, нарешті я ставлю питання, яке турбує.
І як гадаєш, шо буде далі?
Нічого хорошого не буде! Ніхто просту людину не цінує. Усім похуй.
Накликали війну на свої голови?
Я не кликав. Ні я, ні мама на референдум не ходили.
Однак і проти не виступили. Майдан не зібрали ж? Не прогнали виродків? Ми в Києві як не хотіли жопи, то піднялися всі. І в Дніпрі, і в Одесі!
Ну хто ж знав?
А ти думав, «донори» заради вас, трудяг та селян, калашами махати почали?
Товариш мовчить, лишень сопить у слухавку.
Ну добре, не дуйся. Де ти зараз?
Руслан, я поки не можу сказати. А якшо нас слухають? А мені, може, по маму вертатися. Мало лі.
Ніфігово вас там залякали в Новоросії. Ладно, головне, шо живий. Ну бувай!
Бувай.
Хліб
У моєму дитинстві у військовому містечку в Конотопі було в дітей одне почесне зобовязанняходити по хліб. Щоправда, тоді казали «за хлєбом».
Хлібний магазин у «Порту» розміщувався у прибудованій до офіцерської столової будівлі барачного типу, з тильного боку продуктового магазину. Це була чимала кімната з сінями і одним вікном. На ніч вікно закривали віконницею, а двері замикали на довжелезну залізну клямку, яку прикручували до стіни спеціальним ключем-коловоротом.
Хліб привозили десь о девятій ранку. Однак уже за півгодини ті діти, які вчилися в другу зміну, стояли під магазином в очікуванні. Ми чинно займали один за одним чергу, хоча знали наперед, що, коли дійде до діла, ця черга нічого не важитиме.
За десять хвилин приходила продавчиня з коловоротом, відкручувала клямку і відчиняла магазин. Затуливши нам прохід стільцем, вона для годиться змітала невидимі крихти з прилавка біля каси і виходила стрічати хлібовозку.
Старий ЗІЛ із сірою будкою, на якій жовтою фарбою через трафарет було написано «Хліб», приїздив не завжди вчасно. Однак ми відчували його ще здалеку за хлібним духом.
Бібікнувши, щоб відігнати нас, водій ставив буду під самий вхід. Кинувши суворий погляд на нас, відтертих від магазина, чоловік відчиняв фургон і починав розвантажувати привезене.
Продавчиня вивозила в тамбур залізні стелажі на колесах, а чоловік уставляв у них піддони з хлібом, батонами, булочками та величезними рогаликами з повидлом. «Учорашні» піддони він ставив назад у будку. Розвантаживши, він заходив до магазину з накладною, знов перекриваючи нам прохід стільцем.
Ще кілька хвилин теревенив із продавчинєю і виходив. За мить машина зникала за рогом. Ми, впритул наблизившись до тамбура, завмирали в очікуванні чарівної фрази.
Агов, хто там! Відставляйте стілець, відчинено.
Те, що зазвичай відбувалося далі, майже неможливо передати словами. Пятнадцять-двадцять пацанів з галасом, штовхаючи один одного, ломилися в магазин.
Скільки синців було поставлено на пацанячі тіла в тому тамбурі! Були й розбиті лоби, й зламані руки. Однак наступного дня все повторювалося від початку.
Увірвавшись у магазин, взявши свіжий батон та цеглину чорного, ти, хоча й з підбитим оком чи розбитою губою, однак задоволений ішов додому, дорогою зїдаючи свій трофейтеплу шкоринку.
Я й досі не знаю, навіщо ми билися, щоб першими заскочити в магазин, адже хліба вистачало всім. Можливо, так ми, пацани, вчилися добувати кращі шматки їжі. Як би не було, я завжди згадую ці епізоди, коли йду до супермаркету за хлібом або бачу будку з написом «Хліб».
Сором
Знаєш, чого я з міліції пішов?
Та звідкіля ж?
Бо стидно!
Сидимо з товаришем, розмовляємо. Загалом по ньому і не скажеш, що він працював у органах, він спокійний, розсудливий, в електроніці петрає. Аж раптом виявляється, що таки да, міліцанєр.
Перший дзвіночок був, ще коли я в патрульно-постову потрапив. Ходили патрулем біля метро Лівобережна. А там же ж бабки торгують. Так у них була спіціяльна бабка, яка данину збирала і нам, патрулю, накривала щодня поляну. Я коли це побачив, то відразу сказав, шо не буду награбоване жерти. Мої старші товариші давай з мене ржать, мовляв, ходи голодний, а я ні в яку. Перевівся на іншу ділянку. На Русанівку. Все було ніби нічого, доки не поставили в патруль з одним «селянином» з-під Києва. Тупий, жадібний, та ще й владу обожнював.
Товариш розповідає розмірено, смакуючи кожне слово пригоди. Від цього звичайне міліцейське життя навіть набуває якоїсь значущості й загадковості.