Солдат на мить спинився й обернувся до малого.
Сам не бачив, брехать не буду, та люди кажуть, шо так і є.
Бронемашина гиркнула і викотилася з арки на проспект. Малий стояв і дивився їй услід, притискаючи до грудей банки з тушонкою. Біля смітника вітер ганяв газету. Вона підлетіла і впала біля Вовчика. Наступивши на неї ногою, він прочитав заголовок: «Якщо захочу, то можу взяти Київ за два тижні». Вовчик підняв ногу, і газетка знов затанцювала біля смітника. Посміхнувшись, малий пішов до підвалу.
Нова влада
Вася, от хулі ти в цьому житті бачив? Копанки? Замурзаний, в одних тих самих треніках уже півроку!
Ти зато в нас, Кусто, півсвіта обкатав!
Ну Кусто не Кусто, а більш за тебе бачив. Доки ти тут у посьолкє мідяки сшибаєш, я, оно, глянь!
Сергій витягнув із кишені спортивного костюма посвідчення і протягнув товаришу.
Помічник міністра ДНР з інфраструктури, прочитав по складах Василь. Та ти гониш? Якій із тебе помічник міністра?
Вася, нє сатрясай воздух. Фотка моя? Моя! Прізвище моє? Моє! Які питання? Зараз такі часи, шо карєру зробить, як два пальця обісцять. Був я в Донецьку, перетьор з пацанами. Тепер я на службі. Будуєм нову країну, Новоросію. Захищаєм рідну землю від хунти і світового фашизму.
Це як?
Ну як, зі зброєю в руках!
Сергій підняв спортивну куртку, і Василь побачив рукоять пістолета.
Ого!
І я кажу, ого! зареготав Сергій. А в машині ще й калаш.
А в село чого приїхав?
Діло є в мене. Ти Пашку памятаєш? Ну того, з кутка біля шахти?
Того, шо колись носа тобі зламав?
Ага, його! Поступила перевірена інформація, шо він пособнік хунти. Поїду перевірю.
Хто, Пашка? Та який же він фашист? Він батрачить з ранку до ночі. Бізнесує! І асфальтом на кутку дороги поробив, і світло провів на хутір.
То все на американські гроші! Заробляє на нас, копійки з людей цідить, а сам тіки й чекає, шоб хунта нас поработіла. Пішли зі мною, будем рішать питання іменем Новоросії. Я тобі його буса віддам, хочеш? Передам від імені республіки у вічне користування?
Та ні, Сєрьог, я в такі ігри не граю. Я проти війни.
Ну гляди, я теж проти війни, та з хунтою церемонитися не буду! Дочекаєшся, як прийдуть у село укропи, заберуть усе, шо маєш, поплачеш тоді.
Та шо вони в мене заберуть? Город?
А, ну шо з тобою говорити? Мені час, бувай!
Сергій махнув рукою і сів у страшненьке роздовбане «Шевроле». За мить, здійнявши хмару куряви, машина зникла за рогом будинку.
Василь сів на лавку біля хвіртки й закурив. Потім витягнув мобілку і набрав номер.
Альо, Паш? Там комбінатор повернувся. Ну який комбінатор? Сергій! Тепер модний, зі зброєю. Поїхав до тебе буса віджимать іменем Новоросії. Тож тримайся! Та нема за шо. Героямслава!
Любі
Думай головою!
Буду!
І менше чекінься там, хто знає, хто за чим слідкує і шо в кого в голові?
Добре!
Поцілувалися.
Ну з Богом. Іди.
Не вистачить ніяких слів, щоб написати оду жінкам, які проводжають чоловіків на війну.
Я особисто, відправляючись у зону АТО, не їду воювати, не їду надовго, однак бачу на обличчі дружини неспокій. Ні, звісно, вона розумниця і тримається, однак війна є війна і, незважаючи на те що я не їду в саме пекло, шанси потрапити в біду є завжди. А що ж казати про тих жінок, які відряджають чоловіків боронити рідну землю.
І все ж вони відряджають. Відряджають, як і сто, і двісті, і тисячу років тому. Кажуть, що війна то чоловіча справа. Так і є, однак не забуваймо, що вона ще й випробування для жінок.
Не треба далеко ходити, достатньо згадати, хто в основному працював на підприємствах під час Другої світової й відновлював усе навколо після неї.
А на війні тільки й розмов про жінок, які лишилися вдома.
У мене троє хлопців, Руся! Троє! Моїй Оксані памятник треба ставити.
Тут, звісно, теж не цукор, однак моїй Люді там у рази важче. І господарство, і доньки!
Увесь час дзвоню, якшо звязок дозволяє. Ну а як же ж? Сім місяців пацану! Марічка там сама. Їй дуже важко, а я тут!
Дім, діти та дружинице, мабуть, єдина тема розмов на війні, яку підтримує кожен боєць. Ті, хто не встиг побудувати власну родину, тихо заздрять чоловічим розмовам старших.
Дивись, ось моя люба, показує мені фото боєць.
А ось моя!
А це моя, глянь, то ми разом на Чернечій горі.
А моя, глянь, яка красуня!
У такі моменти ще чіткіше розумієш, за що воюють хлопці. Ми приречені на перемогу, адже кожен вояк розуміє, кого він закриває собою.
Воїн
Уточнив один дані, і досі ніяк мішки не позбираю. Отака в нас армія.
Ми сидимо з товаришем на лаві в госпіталі. Осіннє сонечко ще достатньо сильне, щоб обігріти тих, хто зміг вибратися з палат на подвіря подихати свіжим повітрям.
Спочатку сказали, шо підеш на два тижні, мовляв, ти ж служив, знаєш шо до чого, а потім підтягнем молодих, розповідає товариш. А вийшло, що там, де два тижні, там і місяць. А потім і півроку.
Навколо нас на лавках сидять інші військові. Поранення у всіх різні, та переважно кінцівки. Ті, кому прилетіло в живіт чи голову, лежать по палатах. Тут усі більш-менш легкі.
Знаєш, каже товариш. Війна то не найстрашніше, що пережив. Найстрашніше тут було, на гражданці. От я прийшов, ніби руки й ноги цілі, а голова болить. Тисне так, що руки тремтять, навіть машину водити не можу. Сідаю за кермо, і за кілька хвилин усе В очах кола пливуть, руки не слухаються, серце калатає.
І шо лікарі кажуть?
Та я не про лікарів. Лікарі шо, як дізналися, шо пять місяців в АТО, то одразу сказали, шо покладуть на обстеження. Однак для цього треба довідку з військкомату. Я собі думаю, ну якого їхати годину маршруткою звідси в інше місто? Попросив брата, шоб узяв папірець і передав мені знов-таки маршруткою.
І шо?
Шо, дзвонить мені, каже, не дають, маю сам їхати, бо вдруг я дізіртір і вже десь у Польщі! Я й так, і так, а у військкоматі ні в яку. Сів, поїхав. Там уже того військкома, який мене на «два тижні» відправляв, немаєсудять за хабар. А заступник новий. Я йому, ну як так, чому з людьми, як з худобою? А він мені, тіпа, у нас тут строго, перевірки, все таке.
Розповідаючи, товариш уже навіть не нервує. Він неначе закамянів, сидить, дивиться перед собою, лише губи ворушаться.
Повернувся в госпіталь, тут поклали, та ж треба в частину телеграму офіційну з діагнозом слати. Дівчата дають аркуш, я ще й перепитав, чому без печатки. «Та не треба печатки», кажуть. А прийшов на пошту, там кажуть, шо без печатки не мають права телеграму відбивать, офіційний же документ. Отут я вже не витримав, розкричався. А шо кричать? Зібрався і знов у госпіталь, хороводи водить.
А ще одному нашому, намагаюся підтримати розмову, тому, шо обидві руки і ногу перебило, в госпіталі написали, що причина відправки на сорок пять днів додому на реабілітацію не поранення, а захворювання.
Та отож. І такого добра скрізь. Виходиш на вулицю, дивишся, люди гуляють у ресторанах, на крутих тачках ганяють. Стоїш, дивишся і думаєш, може, я такий дурний, шо мені за Батьківщину болить? Може, та війна нікому й не потрібна?
Ти не перебільшуй, намагаюся заспокоїти, просто ті, кому болить, або воюють, або працюють, їм гуляти часу немає.
Може, й так.
А чинуші то да. Що менший начальник, то більше гонору.
Починається обхід. Хлопці з подвіря розходяться по корпусах.
Ну тримайся тут!
Бувай, друже, дякую, шо заскочив.
Я виходжу з госпіталю і потрапляю у світ дорогих авто та заповнених відпочивальниками кнайп. Дивно, що до розмови я не звертав на це уваги.
Баба Аня
Коли я був зовсім маленьким, то казки мені розповідав або батько, або мамина мамабаба Аня. Бабини казки я любив найбільше, бо це був цілий ритуал.
По-перше, щоб почути бабину казку, до неї треба було, як мінімум, поїхати з ночівлею, а це вже круто. По-друге, власне сама казка. Наставав вечір. Дід Василь, тихо матюкаючись, відкидав «Ізвєстія», гасив настільну лампу і сідав дивитись праграму «Врємя». Бабуся йшла робити вечерю, а я бавився на дивані, поглядаючи на діда. Подивившись новини, дід зазвичай мовчки йшов курити на вулицю або до сусіда, а мене баба відправляла на сідало, тобто спати.